"Годинник не давав йому спокою"...
Літературна сторінка "Степу" на сайті "Ранкове місто"
Побачив світ 92-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Олена Трибуцька
ПОРТРЕТ
Тієї картини не мало бути на виставці. Він написав її за місяць від того дня, коли Лера назавжди покинула цей світ, знайшовши спокій на високому пагорбі сільського кладовища, під оглушливо синім осіннім небом, яке так любила малювати за життя.
Як тільки він відчув себе здатним узяти до рук фарби, встановив мольберт серед їхньої з Лерою спільної майстерні й почав писати Лерин портрет. Працював ревно, тільки іноді відволікаючись на їжу та короткий сон.
Писав, як завжди, широкими, упевненими мазками, чергуючи ахроматичні кольори з пастеллю. Подекуди до портрету вкрадалися яскраво-червоні та теракотові сполохи, підсвічуючи його та надаючи виразності.
Здавалося, ніби душевний біль, який переповнював його вщерть, перетікав до портрету невидимими струменями, і привабливі, м'які риси Лериного обличчя від тих струменів крижаніли, загострювалися, темніли так, мовби вона здатна була той біль відчувати.
За кілька днів полотно було готове. Зателефонувавши до музею, сказав, що виставку необхідно буде відкрити до сороковин, усі необхідні формальності готовий владнати найближчим часом.
Портрет він накрив Лериною улюбленою шаллю, у яку вона куталася ціле літо, бо клята хвороба, що забирала в неї життя, навіть в найбільшу спеку заставляла її мерзнути.
Через кілька днів, оглянувши розташовану в ошатному музейному залі виставку та обговоривши з музейниками останні штрихи завтрашнього відкриття, наостанок зупинився біля недавно написаного Лериного портрету. Щось невловиме вразило його в полотні. Ніби писав не він. Хоча ж ось вона, його власна манера, що прозоро проглядала крізь витончені кольори. На хвилину здалося, що довге світле волосся жінки на портреті рухається, піднімаючись вгору, і стає схожим на зміїне кубло, а її лагідний, трохи сумний погляд затвердів, риси стали різкими й неприємними. Він здригнувся. «Так, певно, починається божевілля», – подумав відсторонено й поквапом пішов до виходу.
Наступного дня прийшов до музею за пів години до відкриття виставки. У залі, де вже збиралися зацікавлені, панувала якась особлива, урочисто-хвилююча атмосфера, адже люди завжди очікують дива, яке цілком можна зустріти на таких ось вернісажах, бо художники, як ніхто, здатні такі дива створювати.
Знову підійшов до портрету. Уважно вглядався в полотно, шукаючи сліди учорашнього видіння. Нічого. Хоча… Що це? У верхньому правому куті картини з’явилась нова деталь: там було чітко видно невеликий старовинний годинник, стрілки якого завмерли, показуючи полудень чи північ.
Він мимоволі хитнувся, але відновив рівновагу, обпершись об невеликий столик, де стояла ваза з квітами. Що це?
Ведуча вже активно подавала йому знаки, що пора розпочинати. Під час відкриття він щось говорив, слухав чужі щирі й не дуже промови, давав інтерв'ю. Але думав лише про годинник на портреті.
Коли все закінчилося, дочекався, аби відвідувачі вийшли із зали, і ще раз підійшов до портрету. Годинник був на місці. Літня доглядачка музею, пані Софія, маючи намір щось сказати, прямувала до нього. Він, рвучко повернувшись до неї, голосом, який зривався на крик, попросив жінку поглянути, чи не бачить вона годинника на портреті. Пані Софія трохи розгублено подивилась на полотно й відповіла ствердно. Отже, годинник бачить не лише він! Вибачившись перед доглядачкою, набрав по мобільному директорку музею й попросив зайти до зали. Директорка, молода привітна жінка, за хвилину вже була в залі – і на його питання про годинник на портреті теж відповіла ствердно. Але ж як це може статися? Він абсолютно точно знав, що ніякого годинника не малював і не збирався цього робити. Версію, що хтось домалював його в період із шостої вечора до дев'ятої ранку відкинув як дуже малоймовірну. Вибачившись перед здивованими музейницями, швидко попрощався й пішов.
Годинник не давав йому спокою. Вирішив наступного дня зайти до музею й домовитися, аби зняти портрет з виставки та детально вивчити те годинникове «нововведення».
Спав погано, а в короткому ранковому сновидінні до нього прийшла Лера. У руках вона тримала годинник. Той, що на портреті.
Вони прожили з Лерою десять щасливих років. Творчість, кохання, спільні мандри – об′їздили майже всю Україну та частину Європи. У Лондоні позаторік відкривали Лерину виставку – вона працювала в стилі фолк-арту, який полюбляють у всьому світі. Виставка була успішною, кілька картин продалися за пристойні гроші. Вони мріяли про розширення майстерні, про нові проєкти, і ті кошти мали намір саме туди і вкласти. Але невдовзі по приїзду з Туманного Альбіону Лера захворіла. Коли після піврічного лікування хвороба відступила, вони почали працювати над спільною виставкою. Вірили, що важкі часи пройшли, і все буде добре. Але хтось невидимий вирішив інакше: хвороба повернулася з подвоєною силою. Лера згасла за три місяці.
Останні тижні вона постійно молилася – просила вже не про життя, а про сили витримати останні випробування. Коли засинала під дією ліків, він виходив на балкон їхньої невеликої квартири, відчиняв вікно й беззвучно кричав. Що такого зробила ця ніжна, добра й надзвичайно талановита жінка, Господи, що ти вирішив забрати її так рано і так страшно. Його душу випалював пекучий жаль.
Але, поки Лера була жива, жила і його пошматована душа. Після того, як він залишив Леру на осінньому пагорбі, відчай захлиснув його. Напившись до безтями на третій день після похорону, впав у сон, як у безодню. Наступного дня все повторилося. Але він не відчув полегшення – хіба що тимчасове забуття трохи притуплювало біль, який назавтра повертався.
Коли писав портрет, майже фізично відчував, як на полотно перетікає його розпука. Але біль не вщухав. А тепер до нього додалася іще якась смутна тривога через отой клятий годинник на портреті.
Наступного дня зранку він пішов до музею й попросив зняти полотно хоча б на кілька годин. І директорка, і куратори виставки, і доглядачі завірили його, що після того, як виставка була оформлена, ніхто до зали не заходив. Ні підмінити портрет, ні домалювати щось на ньому було неможливо.
Музейники провели його в окрему кімнату, де можна було попрацювати. Озброївшись лупою, ретельно дослідив кожен сантиметр полотна. Годинник було написано тими ж фарбами, що й портрет. Але в ньому відбулися зміни: стрілки показували вже не полудень чи північ, а п'ять хвилин на першу.
Від побаченого йому перехопило подих, а в серці, де останні кілька місяців жив тільки біль, заворушилася липка личина страху.
Вночі знову наснилася Лера. Годинник в її руках показував п'ять хвилин на першу…
Вранці взявся за роботу: треба було зробити кілька ескізів картин на замовлення для дитячої школи раннього розвитку. Робота нескладна й приємна. Працював до вечора, і тільки коли густі осінні сутінки остаточно заклякли у вікні, відчув, що зголоднів. Нашвидкуруч приготував сяку-таку вечерю, заварив трав'яного чаю.
Утамувавши голод, зібрався було вже йти спати, але раптово відчув різкий біль в животі. Боліло так сильно, що, скорчившись, ледве дошкандибав до столика з аптечкою, дістав ліки, закинув до рота кілька пігулок і приліг поруч на диван.
Упродовж кількох днів такі напади повторювалися. Навалювалась слабкість. Працювати не міг, та й не хотілося. Лера за цей час жодного разу не наснилася.
Через десять днів зателефонували з музею й повідомили, що готові повернути всі полотна, адже, згідно з договором, термін повернення спливав через два дні. Але повертати картини було нікуди. За цей час у майстерні трапилася пожежа – вигоріло все вщент. Тож розмішувати там уже нічого не можна. Пожежа трапилася вночі, причину з'ясовували. Домовилися, що термін демонстрації виставки поки продовжать. Для цього необхідно було прийти до музею, підписати папери.
З великим зусиллям він зібрався й вийшов з дому. У музеї його зустріла зберігачка фондів його давня знайома Валентина, Лерина однокурсниця. Після того, як підписали папери, вона обережно запитала, чи добре він себе почуває – надто схуд та змарнів. Відповівши щось для годиться, попрямував до портрету. Із полотна на нього сумовито дивилась Лера. Годинник показував о пів на першу…
Наступного тижня він відсторонено споглядав, як руйнувалося його життя. Майже нічого не їв, бо щоразу після їжі мучили болі. Під час ураганного вітру на його авто впало дерево, але відігнати машину в ремонт не було ні сил, ні бажання. У квартирі мигало світло, іноді й геть пропадало, а потім замкнула проводка, та пожежа не трапилась лише завдяки сучасній системі захисту.
Але не це було найгіршим. Він із жахом зрозумів, що втрачає дар художника. Ескізи для школи раннього розвитку були готові, але почати працювати над картинами не міг: руки були ніби чужими, фарби, які завше накладав м'яко і швидко, залишали по собі лише жалюгідні розводи, які не мали нічого спільного з творчістю.
Він інтуїтивно розумів, що весь цей жах якимось чином пов'язаний з Лериним портретом і тим клятим годинником. Але що йому робити й де шукати поради?..
Вийшовши по обіді з дому, знову попрямував до музею. У залі, де й досі демонструвалась виставка, було безлюдно. Жінка на портреті, підсвіченому тонким променем осіннього сонця, що прокрався крізь щілину в жалюзі, здавалася неймовірно прекрасною. Годинник показував за чверть першу.
Він рвучко повернувся й вибіг з музею. Доглядачка пані Софія скрушно подивилась йому вслід, зітхнула й пішла в свою комірчину, аби попити вже охололого чаю з домашніми кнедликами.
Він не помічав ні тонкої позолоти осіннього надвечір'я, ні величезної повні в уже потемнілому небі – адже зрозумів, що ота чверть, яку показував годинник, – то час, який йому залишився. А скільки це – день, тиждень, місяць? Безцільно брів вулицею, нутрощі нили тонко й гостро. Він здавався собі вже живим мерцем, який незрозуміло чому й навіщо ще затримався на цьому світі. Слабкість дала про себе знати, і він важко впав на ковану лавку, засипану пожовтілим листям вже майже голих дерев у невеликому сквері. «Лєра. Це вона мене зве до себе, – подумав він. Але… я не хочу помирати. Не хочу. Чому все це відбувається?..».
Він побачив зграйку людей, які заходили до церкви, яка стояла в кінці скверу, піднявся і, хитаючись, попрямував до них. Зайшовши до церкви, сів скраю на стілець, відчуваючи, що сили вже зовсім покидають його. Розпочалася вечірня служба. Через деякий час жінка, що стояла неподалік, щось прошепотіла йому, з чого зрозумів, що треба встати. Із зусиллям підвівся, зробив кілька кроків – і долілиць упав на дерев'яну, вичовгану тисячами пар ніг долівку храму.
Прийшов до тями в незнайомій чистій кімнатці. Лежав, накритий стареньким, але добротним пледом, на вузькому коричневому дивані. Поряд стояв столик з іконою Богородиці, горіла свічка. У кімнаті гарно пахло. Дерев'яні, пофарбовані білим двері розчинилися, і на порозі постала та сама жінка з церкви, яка сказала йому тоді піднятись із стільця.
– Ну що, хлопче, як себе почуваєш? – запитала вона. Почувався він значно краще.
Хотів було піднятися, почав плутано вибачатись, та жінка зупинила його.
– Поки не вставай, слабкий ти ще, – і поставила на столик кухлика з пахучою рідиною. – Ось, випий, шлунок менше болітиме.
Коли пив тепле пахуче варево, подумав про те, звідки вона знає про його болі? Хто взагалі вона така, ця жінка? Білі двері знову розчинилися, жінка увійшла в кімнату з невеликою піалкою в руках.
– Ось супчик, поїж.
Він слухняно взяв до рук піалку. Суп був смачним і теж дуже гарно пах.
Подякувавши за пригощання, запитав:
– Хто ви? Чому турбуєтеся про мене?.
Жінка посміхнулась:
– Ти хворий. Сам упав переді мною в церкві, як достигла груша. Тож маю потурбуватись.
– Ви лікар? – запитав невпевнено.
– Можна й так сказати, – знову посміхнулась жінка.
Вона була вже немолодою, але ще й досі гарною. Невеликого зросту, з темним доглянутим волоссям і проникливими блакитними очима. Від неї віяло якимось дивним спокоєм і затишком.
– Ну от що, хлопче. Хворобі твоїй лікарі не зарадять. Я що могла, зробила. Час твій продовжено, та не надовго. Тепер усе залежить від тебе.
– І… що ви зробили? І що я повинен робити? – прошепотів він, усе більше дивуючись тому, що відбувалося.
– Ти притягнув неживе у своє життя, бо впав у відчай і великий жаль. Я відігнала духа, але він все ще біля тебе, близько. А тепер ти маєш розказати мені все. Можливо, я зрозумію, як тобі далі допомогти.
– Ви хто? Відьма? А чому тоді в церкві?...
– Я зцілюю людей. Бог дав мені цей дар. То ж ходжу до церкви, аби подякувати Йому й просити сил продовжувати. Але зараз не про це. Розказуй.
Говорив він довго, іноді зривався на крик, плакав. Жінка слухала мовчки, не перебивала, не задавала питань. Коли він розповів усе й без сил відкинувся на подушку, вона промовила:
– Принеси мені той портрет. Це перше. І, найголовніше: якщо хочеш жити, відпусти її. А Бога звинувачувати не треба. Не забувай, ми не в раю живемо. Тут ми вчимося. Подякуй небесам за роки щасливого життя й попроси сил жити далі.
Він стояв на високому пагорбі сільського кладовища. На Лериній могилі височів білий мармуровий пам'ятник, зеленіли посаджені ним два кипарисовики.
«У мене все добре, Леро. Майстерню я відновив, невдовзі лечу закордон на відкриття твоєї і моєї виставки. Усе добре, Леро».
Коли вже їхав в авто назад додому, перед очима пропливали події минулого року. З теплотою подумав про свою рятівницю, пані Дарину. Про Лерин портрет з годинником, який він тоді забрав з музею, і Дарина лише одній їй відомими способами втримувала стрілки, аби вони не стали знову показувати північ чи полудень. Бо то означало кінець його життя. Місяць він ходив до неї на сеанси, молився. Хотів жити...
Коли він нарешті по-справжньому відпустив Леру, і вона відпустила його: із портрету щез годинник. Дарина з радістю віддала йому полотно, наказавши спалити його. Назавжди запам'ятав слова Дарини, яких йому, на жаль, не сказав ніхто з його вчителів ні в училищі, ні в академії мистецтв:
– Ти створюєш картини не лише в цьому світі, а й в іншому. Те, що створюється тут, створюється на тонкому плані і починає впливати на світ, на людей і на тебе самого. Кожен творець несе відповідальність за створене ним, навіть якщо це здається чимось незначним.
Коли він писав Лерин портрет, то вклав у нього скільки концентрованого болю, відчаю й незгоди, що цей портрет почав його вбивати. Аби провидіння не привело його в той вечір до Дарини, то… І найжахливіше, що портрет почав би вбивати інших людей навіть після його смерті.
Нині новий Лерин портрет займе чільне місце на виставці в Німеччині, куди він невдовзі має летіти. Писав його, огорнутий спокоєм і світлою печаллю – лише пастель, без сірого й чорного, без червонуватих сполохів. На його думку, цей портрет був найкращим полотном із усього, що він поки що створив.
Частину картин вже було продано – після виставки їх заберуть поціновувачі. Кошти від продажу підуть на допомогу маленькій українській дівчинці, яка хворіє на ту ж хворобу, що й Лера. Її лікують у тому ж німецькому місті, де проходитиме виставка.
«Усе добре, Леро, усе добре», – знову пошепки проказав він, увімкнув двірники, які швидко замиготіли, стираючи зі скла дрібні краплі осіннього дощу, і в'їхав у місто. У місто, де мав намір прожити ще не менш, ніж піввіку, адже мав гарну генетику: три покоління його предків були довгожителями…
