В цьому любовному трикутнику не було кота
Інтригуючу сторію створення драматичного оповідання "Чотири кімнати "зі збірки "Степу" "Чи бачать небеса котів" надруковано в газеті "Народне слово"
ЩО РОБИЛИ КОТИ У КНИГАРНІ?
Ми продовжуємо розповідати про тріумфальний поступ книги “Чи бачать небеса котів”. Цього разу, 2 червня, колективний проєкт презентували у кропивницькій “Книгарні Є”.
“…Йому здавалося, що сонце затуляє якась хмарка, ніби птах із широкими крилами кружляє над ним. Вітер із великої ріки гуляв порожніми кімнатами,світило сонце. Усе було,як завжди. Тільки не було людей…”
Це відгомін нечутного плачу уявного будинку, одного з десятків тисяч в Україні, над якими вже третій рік кружляють не тільки птахи…Цей будинок, розітнутий навпіл російською ракетою, став одним із героїв повісті «Чи бачать небеса котів», яка нещодавно вийшла друком у тернопільському видавництві «Богдан» і вмить стала лідером продажів і хедлайнером профільних мережевих форумів.
Цей твір є проєктом унікальним за багатьма параметрами. По-перше — неординарна ідея. Її авторки і упорядниці книжки Ольга Полевіна(м. Кропивницький) та Еліна Заржицька(м.Дніпро) задумали описати, що відбувалося в кожній зруйнованій квартирі якраз перед фатальним вибухом.По-друге, вражає ексклюзивний підхід до, так би мовити, техніки виконання проєкту. Кожну квартиру “заселяв” інший автор! Придумував мешканців, створював їм біографії, занурювався в їхнє минуле,описував сучасні клопоти, плани та мрії,яким не судилося здійснитися. По-третє, жодним чином не обмежувалася форма оповідей.Це могли бути діалоги, монологи, листи, сповіді, щоденникові нотатки персонажів. По-четверте, автори набиралися, що називається, без кордонів. Кого упорядниці знали, тим і пропонували співучасть. Що ж вийшло в підсумку?
Географія надісланих розділів до книжки(з багатьох міст надійшли твори від кількох авторів) —Львів, Дрогобич, Київ, Дмитрівка Бучанського району на Київщині, Вараш Рівненської області, Луганщина, Миколаївщина, Харків, Запоріжжя, Коростень на Житомирщині, Одеса, Дніпро, Апостолове, Верхньодніпровськ, Чаплине на Дніпропетровщині, Чехія, Німеччина, США…
Із 36 авторів 10 (майже третина!) з Кропивницького та області(Знам`янка і Олександрія).Всі —з Кіровоградського обласного літературного об`єднання «Степ» імені Віктора Погрібного. Для формально аматорської літературної фундації це яскравий маркер успішної продуктивності і “зіркове” явище в культурному середовищі краю.
Хто ж жив і вже ніколи не житиме ні в своєму домі, ні взагалі ніде, хто вцілів, але позбувся оселі, хто у розпачі біг до місця вибуху і шукав рідних? Дуже різні люди. Чоловік, що на хвильку вискочив за ліками для безпомічної недужої дружини і після вибуху ціпеніє в очікуванні дзвінка від неї (Олександр Архангельський, «Обійми мене»). Хлопець, який намагається не вмикати пилосос, витяжку, фен і навіть чайник зі свистком, аби за їхнім шумом сусіди не прогавили звук ракети (Олесь Барліг, «Ранок судного дня»). Дівчинка, привалена після вибуху бетонною плитою так, що нема навіть щілини,в яку міг би протиснутися кіт (Ольга Полевіна, «Ліза і кіт»). Малолітній крадій, що виносить продукти з покинутої квартири і не звертає уваги на сирену (Олена Швець-Васіна, «Цукерка для злодія»). Родина з маленьким сином, життя якої отруює невидима третя особа і вона ж, сама того не знаючи, всіх рятує (Ніна Даниленко, «Чотири кімнати»). Літній чоловік, що наводить ракету на сусідній завод з ідейних міркувань і чекає від ворога грошей за послугу (Максим Липкан, «Не годуйте собаку черствим хлібом»). Жінка, що звертається до коханого вже з небес (Тетяна Микитась, «Ангел»). А ще школярка, що цікавиться, з ким зустрічається однокласниця, домогосподарки, які міркують над начинкою для вареників, незрячий музикант із болем від ще минулої війни, батьки в чеканні дитини, лікарка, що квапиться до хворих, подружжя, яке скликало гостей на срібне весілля… У когось рідні на фронті, хтось переїхав із зони бойових дій, когось переслідують привиди минулого…І багатьом із цих людей автори, не змовляючись, вселили в помешкання собак і ще більше котів. Тварини і рятували господарів від самотності, і розвіювали тривогу, і страждали разом з людьми,і гинули. А небеса злою волею ворога продовжували посилати на українську землю смерть…
У Кіровоградській обласній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського відбулася перша із запланованої серії презентація повісті «Чи бачать небеса котів». Подібні акції проходять по всіх регіонах,звідки літератори надсилали тексти. Книжка присвячена пам`яті всіх загиблих від російської агресії. Її особливість ще і в тому, що це повість не просто про війну, створена в затишному кабінеті в мирний час, коли можна неквапно систематизувати розповіді очевидців, проаналізувати документи, дозволити собі розкіш вибагливо підібрати художні засоби, ретельно сконструювати сюжет і шліфувати його до блиску. Книга написана під час війни, коли боїшся будь-яких новин, лякаєшся довгого телефонного мовчання дорогих тобі людей, потерпаєш, що робитимеш, коли вимкнуть тепло , світло і воду, жахаєшся кожного звуку, схожого на гуркіт… І пишеш, можливо, не на повну силу своїх здібностей. Бо одна рука лежить на клавіатурі, а інша ковзає по дисплею смартфона, щоб відстежувати, що запущено і куди летить… Книжка, написана за таких обставин —не просто література. Це матеріальний і духовний свідок епохи, який, ставши експонатом музею, архіву чи бібліотеки, заслуговує почесного місця у категорії «безцінний».
Історія написання моєї новели «Чотири кімнати» з книжки «Чи бачать небеса котів» така:
…Після 24 лютого 2022 року я не могла писати нічого. Всі високі і низькі слова, всі задуми, плани і намітки здавалися марними і нічого не вартими. Може, не писала б і досі, якби не голова нашого Кіровоградського обласного літоб`єднання «Степ» імені Віктора Погрібного Ольга Полевіна. Вона змусила мене зняти пальці з миші, що скеровувала курсор на останні новини, і покласти їх на клавіатуру. Змусила з-під батога. З-під нагайки. З-під палиці. З-під канчука. Всі ці образні вислови мають негативну конотацію, та по життю спонукання до дій поза бажанням буває необхідним і корисним. Чи багато б ми з вами знали, чи здобули би професію, якби свого часу нас неминуче, бо так треба, не відправили до школи? У мені поволі заворушилися спогади про атмосферу корпоративної солідарності в «Степу», коли ми всі азартно виконували «лабораторні завдання» Ольги Полевіної та редактора альманаху «Степ» Олександра Архангельського і на виході одержували цікаві твори, які кожен сам по собі, можливо, і не написав би.
Професію героїні я вибрала з Ютубу. Ще до війни дивилася блог із європейської країни, в якій бувала, і авторка роликів водночас із туристичними сюжетами показувала свою роботу. Вона купувала одяг в секонд-хендах і продавала через Інтернет-платформу. От і моя героїня забиває їхнє тісне помешкання дешевими обносками і з допомогою голки, прального порошку і праски надає їм товарного вигляду. Її чоловік здобув фах із моїх особистих уже воєнних вражень. В Україні вибухи на електростанціях, блекаути, в мережі перепади напруги, у двох моїх знайомих пожежі через відмову електроприладів, і в мене два коротких замикання та поломки автономного опалення при мінус 10С надворі. Електрики готові прибути на виклик, але їм для ремонту потрібне світло, а як угадаєш, коли його ввімкнуть? Я бачила роботу майстрів у себе на даху, на горищі, на морозі, на вітрі і подумала: а настільки ж тяжче і ризикованіше з`єднувати ті дроти під обстрілами біля лінії фронту…
Моя пара з тих людей, які вважають, що чоловік/дружина просто зобов`язані зробити їх щасливими, а якщо вони себе такими не відчувають, то це вина тільки партнера, і треба повсякчас і доконче грубо йому про те нагадувати. Мої дійові особи – два лютих вороги, що живуть разом почасти, може, заради дитини, а більше через те, що поки немає куди подітися. Може, якби не війна, то щось і змінили б. В усякому разі герой. Бо в нього є оаза, у якій він може перепочити від нужденного побуту і сварок – така собі Оксана. Домашні про неї знають, а маленький син щиро переконаний: тато може піти до Оксани тому, що та має чотирикімнатну квартиру, а у них тісна малосімейка. Тато ж ніби сам собі каже, що не мав таких намірів, особливо коли виявив, що Оксана йому брехала, та скільки найтвердіших рішень, найміцніших обіцянок і найполум`яніших клятв було зламано в одну секунду не тільки героями художніх творів, а й реальними людьми? Навіть нами самими, письменниками і читачами. «Чотирикімнатна» Оксана сама в новелі не з`являється. І не знає, що за парадоксальним збігом обставин сам факт її існування рятує всім героям життя…
Чи стане подружжя після всього цінувати одне одного і свою родину? Не впевнена. У нашому соціумі на місці розуміння того, що сім`я – це проєкт, над яким невтомно мають працювати всі її члени, зяє лунка безодня. Моя журналістська практика дає можливість спостерігати за непомірною кількістю неодружених, жонатих/заміжніх та розлучених людей, котрі незалежно від віку, роду занять, соціального статусу і матеріального підгрунтя зберігають незаймано-ідеалістичні уявлення про сім`ю і стосунки між чоловіком та жінкою. І якщо на витворах їхніх мрій хоч десь проявляються плямочки, тріщинки і подряпинки, вони розчаровуються та нарікають на супутника життя чи на долю. От із чим безсумнівно доведеться рахуватися моїм героям, так це з одним моментом життя їхнього сина.
…Незадовго до повної і рішучої відмови від телевізора я кудись квапилася, а щоби збиратся було не так нудно, перемикала канали в пошуку жвавої музички і раптом уже на порозі зупинилася і не могла відірвати погляду від екрана. Там чоловік обережно наблизився до дупла в порепаному стовбурі дерева і став щось шепотіти. Це тривало всього кілька секунд, та їх вистачило, щоб збагнути: він довіряє крихітній печерці таке бажання, таке зізнання, таку таємницю, про які не може навіть натякнути нікому, ніколи і нізащо. І щоб загадка його душі не вилетіла звідти, закриває отвір пучком трави… Це був фінал якогось фільму. Не мала газетної програми, щоб дізнатися його назву. Та епізод вразив так, що занурилась в Інтернет і не з першої і навіть не з десятої спроби за описом цих дій героя знайшла. «Любовний настрій» гонконгського режисера Вонга Кар Вая. Неперевершений майстер, що вміє не те що без постільних сцен, а й без жодного поцілунку створити таку еротичну атмосферу, що у глядача все єство вібрує, як високовольтна лінія. Уміє жестом, зітханням, поглядом, грою світла й тіні сюжет «ні про що» обернути на апофеоз емоцій.
Глядач не може забути цих відчуттів. І хоча виявилося, що герой відкривав глибини своєї душі не дереву, а древній колоні храму в Камбоджі, вразила сама внутрішня енергетика цієї сцени. І якщо вона так зачепила мене, дорослу, то ще гостріше могла полоснути по серцю дитину, яка мала підстави болісно таїтися з палким бажанням змін у житті. Надія на них і не жевріла, але й так існувати було нестерпно. Маленький син героїв «Чотрирьох кімнат» розповів батькам, яке своє прагнення він крадькома промовляв у дупло дворового дерева. Вони заціпеніли від жаху: те бажання здійснилося! А син про це нічого не знає! І вони не можуть йому розказати! І одностайно вирішують не розповідати ніколи! Хоча можна припустити, що таки розкажуть. Коли син стане дорослим. І найвірогідніше, не дорікне батькам, що вони тоді промовчали…
Ніна ДАНИЛЕНКО,
письменниця,
член Кіровоградського обласного літературного об`єднання
«Степ» імені Віктора Погрібного, м.Кропивницький
