Добірку творів членів "Степу" надруковано на сайті "Утренний город"
27 июня 2023 22:04 0 206 Искусство, литература
Стежина № 74
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Назар Назарів
* * *
Моїм бабусям Галі й Ліді
В Париж приходить запізнілий вечір
і на дзвінниці б’є години дзвін.
І спогадом спускається на плечі
червнева спека із гарячих стін.
І пахне вже смородина й малина,
і спогад не здіймається з плеча,
і, певне, дозрівати вже повинна
в дворах мого дитинства алича.
В червневі дні, коли немає школи,
дорогою понад зелений ліс
я виїздив у степові околи,
здіймався пил у полі від коліс.
Блукали дні по стежці виднокола.
Від спеки жухло листя і трава.
І я ходив у степ, у чисте поле,
де вітерець пшениці колива.
Зерно ховали на зиму в комору.
І ріс в дворі любисток і спориш.
Святі місця мого сільського двору.
Приходить пізній вечір у Париж.
* * *
Нам суджено пожити і померти,
зав’язувати пам’ятні вузли,
і згадувати, ще живим і впертим,
що нас немає там, де ми були.
Минає ніч, що правила повсюди.
Ранкове сонце ввечері іде.
Де ми були, там нас колись не буде.
Так серце відчуває молоде.
Ні шепоту не буде ані кроку
В покоях тих, що повнились утіх.
Проляже тінь безлюддя, тиші, змроку
На обідках люстерок золотих.
Де дерево росло іще дворічне –
У парку, де ми стрілися колись,
Там сонце зустрічатиме одвічне
Великий дуб, піднесений увись.
Ідуть одне за одним звірі й люди.
Минає все, не маючи кінця.
Де ми були, там нас колись не буде,
немов сльози, що котиться з лиця.
Наталія Фесенко. Щастя на волосині
Жінка сумно дивилася через вікно свого купе і бачила, як пролітали та змінювалися краєвиди незнайомої місцевості, але нічого особливого там не було: такі ж поля, такі ж переліски, як і в Україні, такі ж зграйки птахів у своєму спрямованому леті в пошуках їжі.
Вона не обтяжувала себе ніякими думками – просто рухалася разом з потягом уперед, куди він її віз, і слухала ритмічний перестук коліс.
Везла в собі емоційний багаж від подорожі Європою від Ламаншу до України.
Якби не ця безглузда безпричинна війна, вона навряд чи наважилася на таку далеку дорогу, але донька з онучкою лише з документами, у чому стояли, ухопивши телефон, кинулися в той страшний день з міста, бо перед їхніми очима ракета влучила в сусідній будинок і розірвала його навпіл…
То була рання весна, а зараз прийшли вересневі осінні холоди, і купити весь одяг та взуття на зиму для обох було складно.
Вони тоді поїхали світ за очі, куди були квитки, не маючи ніякого розуміння, де зупиняться, у якій державі, на чиїй землі. Аби дитина не бачила жахів бомбардування і не чула виття сирен повітряної тривоги…
Відвезла все, що згодиться їм, може, і не на один рік перебування в тім далекім краї, аж поки не закінчиться війна.
Їхала спустошена усвідомленням відстані між ними й собою, між північчю Франції і Україною, між чужим кутком і квартирою дочки, яка за пів року відсутності хазяїв стала пусткою, але ще не потрощеною рашистами, куди вона мала заїхати, перш ніж повернутися додому.
Прилягла, заплющила очі від подорожньої втоми, задрімала під ритмічний перестук коліс об натруджені рейки.
А коли вже перетнули кордон і їхали Україною, на будівлях вокзалів читалися назви міст, від яких серцю ставало затишно і млосно одночасно…
Надвечір двері відчинилися, і в купе зайшов військовий.
Вона зупинила на ньому свій невідривний погляд, немов до неї з неба спустився Янгол Світла.
Розумні очі… благородна постава… мужній силует…і камуфляжний однострій.
Вона зустрічала багато різних чоловіків на своєму віку. Намагалася з'ясувати їхні особливості, щось пропустити, щось не помітити, щось взагалі не брати до уваги: люди мають право бути різними.
Вона втомилася жаліти чоловіків, бути для них нянькою.
І з роками дійшла впевненості, що тільки Герой здатен проявити в ній істинний скарб жіночності, відданості, злету сутності аж до осяяння…
Потрясіння від неминучої зустрічі з Героєм, яка нині трапилася, заволоділо всім її єством.
Вони сиділи напроти одне одного мовчки, але діалог відбувся.
«Яка мила жінка… Не можу визначити вік… Розумні очі…».
«Мені теж сподобались Ваші розумні очі…».
«Утома на душі не дає дихати на повні груди…».
«Я поглядом знімаю Вашу втому…».
«Чим вона наповнена, ця жінка, хто вона?..».
«Вам буде складно відразу вгадати, хто я… Та я бачу, хто Ви…».
«Вона природна, ніби з минулого, вона нетутешня…».
«Ваша благородна сивина мене зачарувала з ппершого погляду…».
«У неї рухи аристократичні…».
«Ви особливий, неординарний – і це як статус…».
«Від неї йдуть такі хвилюючі флюїди…».
«Як романтично: я сприймаю Вашу ідеальність…».
«Нізащо не вгадаю, хто вона, але що особлива – це точно…».
«Я натхненна зустріччю з Вами…».
«Цікаво, чи дозволить вона не згубитися тепер?..».
«У мене є свій номер… я ідентифікована…».
«У мене мій номер… зашифрований…».
Він вийшов.
А потяг набирав швидкості.
Вона доїхала. Зайшла в квартиру дочки. Дістала телефон, гріючи його теплом своїх долонь.
«Я чекатиму на Вас… Ви для мене – Герой цієї війни…».
Завила сирена.
…А потім пролунав вибух – і все щезло…
Олена Трибуцька. Лікар Ліка
Ліка мала щасливу вдачу. Так вона сама вважала після низки подій свого 33-річного життя, яке то підіймало її на вершину, то з неймовірною силою жбурляло вниз. Та Ліка щоразу вставала і знову йшла до вершини, сподіваючись, що цього разу доля буде до неї більш поблажливою.
Першою вершиною Ліки став вступ до медичного університету – адже про це вона мріяла з дитинства.
Роки навчання у великому місті на Сході України, безтурботне студентство… Дівчина вже проходила інтернатуру в одній із найкращих клінік міста, коли в її життя увірвалася війна. Тоді, 2014 року, вона змушена була разом з батьками тікати від російських бомб і снарядів до столиці, де розпочинати нове життя. Там, у гамірному величезному місті, Ліка втратила батька: за місяць після переїзду він просто вранці не прокинувся. Як лікар, дівчина розуміла, що батько не витримав стресу, хоч зовні був дуже стриманим, постійно заспокоював їх з мамою, жартував, турбувався…
Через рік Ліка з матір’ю повернулися на Схід, до іншого великого і гарного морського міста, де молода лікарка почала працювати в онкологічному відділенні дитячої лікарні. Там вона з'ясувала, що дуже щаслива: адже знайшла справу свого життя. Робота була важкою і надзвичайно відповідальною, але Ліка розуміла, що рятувати маленьких пацієнтів, дарувати їм шанс на життя – це те, про що вона мріяла завжди. Іноді траплялися важкі моменти, дітей не вдавалось вирвати із лабет смерті, і це краяло серце лікаря Ліки, як називали її діти та їх батьки. Але життя продовжувалося, Ліка й далі лікувала і рятувала своїх Вірочок, Оксанок, Сергійків і Олежок, не маючи права схибити, помилитися, зрадити надію, яка світилася в дитячих оченятах. Так пройшло майже сім років.
У ніч з 23-го на 24-е лютого 2022 року Ліка чергувала у відділенні. Чергування було неспокійне: кілька разів медсестра викликала її до 5-річної Кірочки – важкої пацієнтки, якій ставало зле. Під ранок заснули і змучена Кіра, і Ліка. Проте о 5-й ранку медсестра, щось швидко говорячи, знову забігла до ординаторської. Сонна Ліка подумала, що знову погано із Кірою, але раптом до свідомості долинуло коротке: «війна». Майже одночасно Ліка почула рев літаків і вибухи.
Усе, що було далі, здавалося Ліці чимось нереальним. Під звуки вибухів персонал швидко евакуйовував пацієнтів униз, до підвалу лікарні. Дітки плакали, а розгублені дорослі намагалися заспокоїти малечу, водночас тремтячими руками набираючи по телефону номери рідних і близьких.
Ліка потрапила додому лише через тиждень. Вирішила, що буде евакуйовувати маму, а сама залишиться тут, поки в лікарні є пацієнти. Мама дуже плакала і вмовляла Ліку їхати разом з нею, але Ліка вже прийняла рішення…
За добу вона відправила матір із своїми знайомими до центру України і вийшла на роботу. Багатьох пацієнтів виписували, вони теж їхали разом з батьками в евакуацію. У місті щодень ставало все небезпечніше, а на початку березня бомби зруйнували лікарню, де працювала Ліка…
Далі були жахливі дні в підвалі, у місті не стало води, світла, закінчувалася їжа. Одного дня Ліка пробралася в свою квартиру, вигребла залишки продуктів, узяла деякі речі і, повертаючись до підвалу, почула відчайдушний котячий крик. Руде котеня, худе, із хворими переляканими оченятами, дивилося прямо на Ліку, і було дивно, яким чином це кволе тільце могло породжувати такі гучні і різкі звуки. Не довго думаючи, Ліка підхопила руданя на руки і побігла до підвалу…
У середині квітня, разом із рудим котеням, яке виявилось кішечкою і було назване Шушою, Ліці вдалось виїхати із пошматованого окупантами міста.
…Невдовзі мав виповнитися рік, як Ліка мешкала у великому прифронтовому місті. У вирі війни події з калейдоскопічною швидкістю змінювались. Мама Ліки, яка тоді, у ті страшні дні виїхала до центру України і проживала у своєї сестри, захворіла на початку літа на той смертельний вірус, про який вже всі трохи забули на тлі нової реальності. Вона померла через три дні після початку хвороби, як і батько, уві сні. Поховавши маму, Ліка почувалася геть пригніченою, постійно плакала. Але, як і завжди, доля після великого горя подарувала їй радість: Ліку взяли на роботу до такого ж відділення дитячої лікарні, у якому вона працювала до війни. І знову молода лікарка з головою поринула в роботу: тут були такі ж Оксанки і Серьожки, які дивились на неї повними страху, болю і надії очима. А ще Ліка зустріла тут, у лікарні, своє кохання: Назар був лікарем- хірургом. Та через кілька місяців їх зустрічей він поїхав на фронт…
…Сьогодні був знаменний день: Назара на кілька днів відпустили зі служби, і він мав ось-ось приїхати. Адже післязавтра Ліка з Назаром мали одружитися. Зранку Ліка неспішно випила кави, яку варила із запашних зерен, змелених у ручній старовинній кавомолці, що дісталася їй від бабці, і яку вдалось зберегти під час постійних переїздів і втеч. Певно, після жахливих днів, проведених у холодних підвалах, Ліка по-особливому відчула, яке задоволення приносять абсолютно прості речі: тепло, їжа, улюблена кава... Ліка прибрала в невеликій, нещодавно орендованій квартирі, приготувала улюблений пиріг з вишнями. Шуша, яка зазвичай затишно вкладалася на кухонному диванчику поки Ліка священнодіяла біля плити, чомусь була неспокійною: бігала з кутка в куток, щось нюхала, нявчала і заглядала жінці в очі. Ліка навіть оглянула її – невже захворіла? Але за всіма ознаками кішка була абсолютно здоровою. Із худого хворого кошеняти вона перетворилася на руду пухнасту красуню. Вона обожнювала свою рятівницю, мала гарний, лагідний норов. Але сьогодні тваринка поводила себе зовсім незвично. Через деякий час Шуша підбігла до вхідних дверей і почала їх шкрябати. Ліка подумала, що це її хвилювання передалося кішці. Так, Ліка дуже хвилювалася: Назар уже зателефонував, що буде за півгодини.
Ляка поправила зачіску, оглянула себе в дзеркалі: каштанове волосся м’якими хвилями спадало на плечі, відтіняючи зелені, уміло підфарбовані очі, стильну сіру сукню перехоплював у талії бордовий поясок. Залишившись задоволеною, Ліка, підхопивши знервовану Шушу на руки, почала її заспокоювати.
Раптом заволала сирена. Ліка швидко перевірила інформацію в смартфоні: розпочався ракетний обстріл. Зазвичай під час обстрілів дівчина ховалася з Шушею у ванній кімнаті, яка була найбезпечнішим місцем у квартирі. Де ж Назар? Аж ось він, телефонує: так, він уже майже біля дому, нехай Ліка сидить у безпечному місці, він відчинить своїм ключем.
Тамуючи тривогу, Ліка із Шушею на руках увійшла до ванної. Смартфон знову ожив: дзвонили з лікарні – Ліка просила повідомляти про стан 3-річного Андрійка, поки вона перебуває в короткій відпустці. Медсестра повідомила, що Андрійко стабільний і хоче поговорити з Лікою. «Ліка… Ліка», – лепетав хлопчик (тобто лікар Ліка). Вона хотіла сказати малому, що невдовзі повернеться, що теж за ним скучила, але смартфон чомусь випав з рук.
Шуша несамовито занявчала, потім Ліка оглухла від страшного гуркоту.
Назар, який, підійшовши до під′їзду, в останню хвилину вирішив зайти в магазин за рогом і купити Ліці улюблене нею маршмелоу, з яким вона пила какао, бачив, як страшна ворожа ракета вдарила по будинку, який посипався, мов іграшковий, розтрощуючи і руйнуючи не лише бетонні перекриття, а й безліч життів, які ще хвилину тому були сповнені надій, сподівань та планів на майбутнє…
…Ліка розплющила очі. Лікарня. Свідомість повільно поверталася, і Ліка зрозуміла, що її щаслива планида знову взяла верх: вона вижила після ракетного удару! А де Назар? Де Шуша?
Ліка пам’ятала лише фрагментарно, як її несли на ношах і вона чомусь постійно дивилася на свої руки, які були всі в крові.
Тупий біль примусив Ліку потягнутися туди, де боліло, але рука безпорадно вдарилась об лікарняну ковдру, під якою була порожнеча. Боліла нога, якої не було. Ліка заплакала, сльози заливали їй лице, капали на зелену лікарняну сорочку, білосніжну підковдру. Життя знову нещадно жбурнуло її вниз. Чому? За що? Як вона тепер житиме? Крізь сльози Ліка побачила, як двері лікарняної палати розчинилися, і на порозі постав Назар, живий і неушкоджений. Він широко посміхався, тримаючи перед собою телефон. На фото була Шуша, яка сиділа на руках у незнайомого чоловіка: за його спиною бовваніла руїна будинку. У іншій руці Назар держав пакетик із її улюбленим маршмелоу. Ліка ще сильніше заплакала, протягуючи йому назустріч руки…
Тетяна Микитась. Ангел
Добрий день, Романочку! Що сталося? Ось уже котрий день я тебе не бачу, не можу з тобою говорити. Де ти? Такого в нашому житті ще не було. Усі наші десять років ми не розлучалися ні на хвилину, окрім часу для роботи. А мені просто необхідно так багато тобі сказати чогось важливого, про щось порадитися. Правда, я не можу чомусь зосередитись, що ж то воно є, оте важливе. Я стала якоюсь інакшою, чимось не схожою на себе до того дня… Що зі мною? Я стала зовсім невагома, прозора і невидима. І думки, весь час дивні думки… Не встигну подумати про якусь місцину, як я вже бачу її, і чомусь зверху, ніби з літака. А раніше ми з тобою аби кудись поїхати, збирали речі, заправляли наші старенькі «Жигулі», довго вибиралися за місто на трасу… Знаєш, я в якомусь дивному місці. Ось уже більше тижня тут лише день, ночі не буває. Я можу піднятися високо-високо, звідки бачу всю Землю. Якби ти, Романочку, бачив, яка вона красива звідти! Зелена кулька в блакитному сяйві. А коли опускаюся нижче й думаю про наше місто, відразу ж бачу любу красуню-річку, мости, які з’єднують її береги, заплави, маленькі річечки, що наповнюють її своїми водами. І нашу набережну, де ми познайомилися під час вступу до вузу: я – на музпед, ти – на худграф. Пам’ятаєш, уже через місяць навчання друзі зустрічали нас піснею:
Ой там Роман воли пасе,
Катерина воду несе…
Ти ж мене називав не інакше, як Катрусею. І батькам своїм так сказав:
– Знайомтеся, це моя Катруся.
То ж і вони пристали на це ім’я й гукали мене тільки так. А в травні на п’ятому курсі ми двома групами відгуляли наше студентське весілля. Принесли на нашу набережну бутерброди, соки й пісні. Перехожі тільки посміхалися.
Роман воли покидає,
Катерину переймає…
Усі ці десять наших років я живу в тому вишнево-бузковому травні, у його пахощах, у його каштанах. Ба ні, жила…
А потім батьки допомогли нам купити квартиру в новобудові на останньому поверсі «висотки-свічки». Які ми були щасливі! Над нами тільки небо, здалеку видно улюблену набережну, і десь внизу мчать вулицями авто, поспішають малесенькі фігурки людей. На рівні вікон влітку лише ластівки… А які красиві на цій висоті травневі грози!.. І площа квартири за 70 метрів! Коли ми її умеблюємо? Та цим ми не переймалися: робочі столи, піаніно, мольберт та столик для кухні. А ще ложки, тарілки, чашки – усього по двоє. Нам вистачить. Ми упивалися роботою: я в музикальній школі, ти вів художню студію. А між заняттями почали займатися устаткуванням квартири, адже тоді здавали майбутнім мешканцям лише бетонні стіни без внутрішніх дверей, без плити, без умивальника. Та то все пусте. Ми жодного разу не сварилися під час цих робіт, хоча байок і анекдотів про цей момент подружнього життя існує чимало.
Одного разу я зайшла до більшої кімнати й побачила твої усміхнені, хитро примружені очі. Відразу здогадалася: щось вигадав. І на одній зі стін знайшла напис: «Тут наше щастя». Від першого до останнього слова напис був зроблений сходинками – вверх і вправо. Коли ж ти вийшов на мить, я червоною помадою навскіс зверху написала: «Кохаю!». Обоє були задоволені зі своєї витівки. Потім це місце не заштукатурили, а накрили склом і оформили як картину, для нащадків! Навіть друзям не показували!
Після цієї суєти ніби роботи поменшало, роки ж ішли. Ми зрозуміли, причому якось одночасно, що наше щастя не повне без дитячого сміху. І ось рік тому в нашу сім’ю прийшла Богданка. Ти її одразу став називати Зіронькою. Коли ти взнав, що буде донька, не сказавши ні слова, кудись побіг, а повернувся з двома величезними білими бантами. З усмішкою до самих вух промовив:
– Найбільші в магазині. У них я поведу Зіроньку до першого класу!
А коли я ще була в пологовому, ти разом з дитячим ліжком купив етюдник.
– Наша донечка вся буде зіткана з мистецтва. Ти навчатимеш її музики, я – малюванню. Нехай бачить усі відтінки кольорів, чує всі напівтони…
Мій мрійнику! Як ти умів запалювати своїми мріями… Про що ж важливе хотіла тобі сказати? Згадала! Ромчику, я кохала тебе, я дуже кохала тебе!.. Ну ось… Знову говорю в минулому часі… Жила, умів, кохала…
Чому б це? Тепер мені здається, що це почалося з того нечуваного до тієї миті свисту… Я схопила з ліжечка сонну Богданку, покликала тебе ховатися до ванної, ти зробив кілька кроків за нами… Далі не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю… Тепер я тут – прозора й невагома… Тут суцільний день… А ще звідси я бачу всіх і все… Бачу окопи й бліндажі, бачу зруйновані міста й села, бачу степи рідної України у вирвах від снарядів.. А ще, Ромчику, у мене виросли крила, величезні крила. І зовсім не важкі. Ними я прикриватиму наших бійців на полі бою, відвертатиму від них кулі, витиратиму солоні сльози вдів і матерів…
А ще, мій любий, мені відомо все, що кожен з нас робить і думає. Я взнала, що ти здав у військкоматі свій «білий» квиток зі словами:
– Кожен батько мусить захищати своїх дітей!
Я вдячна тобі за таке рішення.
І ще… Я хочу тобі розповісти…
Не знаю, чому, але мені відомо це…
Мій любий, усе минеться. Опалені лани знову стануть квітучими. Поруйновані міста відбудують усім світом, вони стануть сучаснішими й зручнішими для людей. Наші діти будуть освіченими, володітимуть багатьма мовами й подорожуватимуть усюди. З одного боку, там, де встає сонце, буде міцний кордон, і ніхто вже не посміє перетнути його.
А з іншого, там, де сонце заходить, буде вільний шлях – аж до самого синьоокого океану і навіть ще далі. І чудові далекі всесвіти, про які ми с тобою мріяли, будуть відкриті для наших дітей.
І люди по всьому світу будуть підводитися, як тільки почують українську мову…
