Побачив світ 72-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
СТЕЖИНА №72
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Олександр Архангельський
«Обійми мене…»
«Обійми мене, обійми мене, обійми…» – нав’язливим рефреном звучало у вухах із самого ранку.
«Ну й причепилося, – подумав він. – І так завжди останнім часом. І витіснити це можна лише прослуховуванням оригінального твору, та ще й не один раз, тоді він буде звучати не настільки нав’язливо, але все одно цілий день». Сьогодні це «Обійми мене…». А вчора було «Ми підем, де трави похилі…».
Коли це трапилося з дружиною, і вона стала перепитувати, куди ми підемо, він відповідав словами пісні. Вона раділа, мов дитя, підхоплювала слова і мелодію, підспівувала своїм чистим альтом, а він тихенько виводив першу партію. Виходив непоганий дует.
Цікаво влаштована наша пам’ять. Її можна втратити, але у випадку дружини – вибірково. Усе, що було колись, пам’ятає. Руки пам’ятають найтонші операції, а що відбулося місяць, день, годину, навіть хвилину тому мозок ніяк не хоче відтворювати. І притуплюється гострота відчуття.
І виття сирен уже не лякає ні її, ні його.
З початком війни вони активно бігали до підвалу, так-сяк переобладнаному під бомбосховище. Сиділи там годинами. Дружина все перепитувала, чому ми тут. Хникала, просилася додому. Ніякі вмовляння не діяли – ні те, що вдома небезпека, ні те, що тут є хоч якийсь шанс вижити. Хоча…
Він розумів, що таке бомбосховище, бо сам займався цими питаннями в минулому житті. А підвал – це братська могила, якщо…
Уже понад рік телевізор і Ютуб захлинаються, показуючи жахіття війни. розповідаючи чи то про відступ, чи то про наступ. Одне зрозуміло: війна нікого не щадить.
Коли дивився на натовпи біженців, проектував усе це на себе. У разі чого що взяти з собою? Чи багато унесеш в одних руках? Усе доведеться залишити з мізерними шансами, що колись сюди повернешся.
Він обводив поглядом полиці, шафи, захаращені за довге життя. І пам’ять повертала в далеке минуле, коли вони як молоді спеціалісти отримали цю квартиру. Вибір був між перешим і останнім поверхами. Вони вибрали перший.
Найперше враження від нової квартири було – це стадіон. І гучна луна від кожного звуку. І перші меблі: «придане» дружини – трьохдверна платяна шафа, розкладний диван, придбане за безцінь дитяче ліжко, подарований батьками полірований стіл. Це вже потім з’явилася «стінка» – сервант, книжкова шафа, тумбочка під телевізор.
Згодом ці меблі перекочували на дачу, де й досі виконують свою функцію. Їхнє місце зайняла «стінка», розкішна на той час і така, що виглядає анахронізмом нині. У спальній кімнаті спальний гарнітур: платяна шафа, двоспальне ліжко, але не суцільне, а зіставлене з двох односпальних, обабіч дві тумбочки. Тож посередині не полежиш. Кожен на своїй половинці. І ковдра в кожного своя. Він жартував, мовляв, коли кому щось закортить, то той нехай і перелазе на сусідню половину. Частіше рипіло її ліжко, але були часи, коли металеві ресори на його ліжку, отримуючи значне навантаження, ще й як скрипіли!
Та з роками скрип тихішав і чувся лише від перевертань з боку на бік.
Шухляди в тумбочках перекосило, бо пластик розпадався на очах. Ані бажання, ані сил ремонтувати вже не було… Отже, меблі, як і господарі, доживали свого віку.
Проте життя йшло, і кидати навіть це не хотілося. Куди подіти весь крам, яким заповнені шафи й кладовка? Там багато чого, яке вже не носиться, а викинути не прийшов час. Сукні дружини, спідниці, кофточки… Не сказати, що вона схиблена на вбранні – просто любила гарно, зі смаком одягатися. А він не надто цим переймався. Останній костюм куплено років двадцять тому, висить у шафі майже в новому стані. Він шуткував, мовляв, не треба буде дітям витрачатися – у ньому й поховають. Але це так, узагалі. Життя ще не скінчилося, хоча memento mori не нами придумане.
А фотоапарати і оптика? Їх в одну сумку не складеш.
Машини вже давно немає – замість неї стоять пластикові вікна. З переходом на пенсію, а потім з початком війни на Донбасі стало не до машини – немає за що її утримувати та й їздити нікуди. Хіба що на дачу, але туди можна дістатися безкоштовно автобусом. Скоро й туди не поїдеш, бо де взяти сил обробляти ділянку?
Але ці панічні настрої потроху проходили – фронт стабілізувався, окупанти вже так прудко не лізли. З’явилася надія, що до їхнього міста орків не пустять. Хоча місто стало прифронтовим. Якщо спочатку сюди навідувалася ворожа авіація і прилітали крилаті ракети, то зараз більше дістається від зенітних комплексів. У них заряд хоч і не надто потужний, та й цього вистачить, аби умертвити людську плоть у разі прямого попадання.
Та про пряме попадання думати не хотілося. І в підвал бігати раз-по-раз теж набридло. Як попаде, то й підвал не врятує.
Про евакуацію давно вже не думалося. Яка евакуація? Куди? З чим? До дочки на Київщину? Так там зять п’ять тижнів перебував під орками. Як вижив – одному Богові відомо. Дорослі онуки свого житла не мають, та й обидва у війську. Тож будемо тут, поки буде можливість. А там видно буде. Як то кажуть, чи шах, чи віслюк, чи… Прудкі сусіди з половини чкурнули за кордон, уже там обжилися. Зосталися або малі, або ледачі, або ті, хто має гарну роботу. Якось звиклися.
Евакуація… У ту, далеку вже війну, покійна тітка евакуювалася з прифронтового міста. Наказ – взяти одну валізку. І вона взяла заміть чемоданчика з дитячими лахами… патефон. І вагітна поїхала з малою дитиною. Та якось вижила на чужині.
Сьогодні треба було вийти до аптеки, зайти в магазин. Дружина почувалася зле, тож і залишилася вдома. Хоча останнім часом завжди брав із собою. Боявся, аби не натворила чогось, не пішла б кудись. Вона – як мала дитина, за нею весь час треба слідкувати. Хоча тиха, спокійна. Сидить, дивиться собі телевізор.
Коли він осягнув, яке нещастя сталося з дружиною, спочатку запанікував, бо очевидним стало, що все тепер на ньому. І відчув таку ніжність до неї, якої не відчував з часів молодості.
За довге життя траплялося всяке. Стало звичним, що вона є, чимось займається, кудись ходить. Ніби й подружжя, але кожен сам по собі. І її, і його це влаштовувало, не напружувало. Та тепер усе змінилося. Зараз він – стрижень благополуччя. Щось з ним скоється, і… Виявилося, що це важко тільки фізично – готувати, прати, прибирати, ходити за продуктами. І все одно веселіше, що вдвох. Сам він не витримав би.
З осені і взимку, коли почалися перебої зі світлом, він читав їй уголос книжки. Або грав на гітарі й співав пісень, які вона знала ще з тих щасливих часів. Вона із задоволенням підспівувала, іноді забуваючи слова, але швидко пристосовуючись, надто при повторах текстів. І в нього закрадалися сумніви, чи не симулює вона свою забудькуватість?
Хоч із теплом поталанило. Він свого часу зробив індивідуальне газове опалення, але систему поставив прямоточну, без моторчика. Мабуть, уже тоді передбачав необхідність автономності. Хоча й по кишені било через неекономічність, та тепер якраз стало в нагоді. Дяка Богові і владі, з газом перебоїв не було.
Тепер уже весна, тож можна буде проводити більше часу на свіжому повітрі. У них гарний двір, облаштовані дитячі майданчики. Є де посидіти. Та й пройтися – теж. Місто гарне, з кожним роком усе красивішае. І війна не надто вплинула на цю красу. Хоча прильоти були. І люди гинули. Та всі якось звиклися з цим. Життя не зупинити навіть війні.
Він уже скупився і поспішав додому. Раптом сирена. І майже водночас гуркіт ракетного двигуна. «С-300, – промайнула думка. – Цю не збити». І – вибух, поряд, за рогом сусіднього будинку.
«Невже поцілили в наш?!».
І – стовп диму і вогню, тріск конструкцій і гуркіт падаючого каміння.
Він відчув, як усе всередині похололо. Вулиця закачалася і попливла. Він ледь втримався, щоб не впасти. Ноги стали неслухняними. І лише дзвеніло у вухах «Обійми мене, обійми…». Назустріч бігли ошелешені люди. Він майже зупинив молодика, який нісся повз нього.
– Що сталося?
– Прилетіло в сусідній будинок!
– У який під’їзд?
– Здається, у другий.
– Геть зруйнований?
– Не знаю. Відчепіться від мене! Підіть та подивіться самі. – і молодик прожогом кинувся навтьоки.
Він ледь знайшов у кишені телефон і неслухняними руками набрав номер дружини. Трубка не відповідала. Він знову натиснув на «виклик», знову і знову… Телефон мовчав. «Не носить із собою телефон, хоч і прошу її про це».
І раптом усвідомив, що, мабуть, сталося найстрашніше. Зараз він дійде до рогу будинку – і побачить руїну…
Він почув рев автомобільної сирени. «Пожежники, – автоматично відзначив він. – Отже, є надія, що когось вдасться врятувати».
І раптом у телефоні зазвучав такий дорогий, мабуть, зараз найдорожчий у світі рингтон, налаштований на виклик дружини: «Обійми мене, обійми…». І це виспівував не Святослав Вакарчук своїм тихим і хрипкуватим голосом, а сама Доля його вустами проказувала найпотаємніші слова…
«Обійми мене…»
Коли настане деньЗакінчиться війна.Там загубив себе,Побачив аж до дна.
Обійми мене, обійми мене, обіймиТак лагідно і не пускай.Обійми мене, обійми мене, обійми.Твоя весна прийде нехай.
І от моя душаСкладає зброю вниз.Невже таки вонаТак хоче теплих сліз?
Обійми мене, обійми мене, обіймиТак лагідно і не пускай.Обійми мене, обійми мене, обійми.Твоя весна прийде нехай.
Обійми, обійми, обійми,
Обійми мене,
Обійми мене, обійми мене, обіймиІ більше так не відпускай.Обійми мене, обійми мене, обіймиТвоя весна прийде нехай.
«Рік лютневої люті»
Кіровоградське літоб’єднання «Степ» випустило у світ книжку «Рік лютневої люті». До неї ввійшли вірші, оповідання, есеї та хроніки воєнної тематики. Попередня «степівчанська» книжка про війну має назву «Смертельний соль-дієз».
Збірка «Рік лютневої люті» віддрукована у видавництві «Імекс-ЛТД» (м. Кропивницький), містить 152 сторінки. 60 із них – безцінний документальний матеріал. Це щоденники із зони бойових дій «У рашистському кільці» Людмили Юферової. Вона з чоловіком та сусідами найперші тижні російського вторгнення провели поблизу Києва у підвалі. Над ними вибухали ракети, снаряди та міни, а на Кіровоградщині в авторки записів у цей час помер батько…
«Реальна історія» Людмили Олександрук – це розповідь про те, як стійкий український кіт 42 дні сидів замкненим у порожній квартирі в Бучі і вижив. «Моя війна» Галини Суржок відтворює моменти її волонтерської діяльності під час ракетних обстрілів та блекаутів. «Слово в майбутнє» і «Точка дотику» Тетяни Микитась – публіцистичні та ліричні роздуми про причини війни та про довічне горе людей, у яких вона забрала рідних. «Вторгнення» Олени Трибуцької – філософська притча про нечисть, яка торгує кров’ю. В оповіданнях Максима Липкана «Рудий лис» і «Кривавий дощ» воїнам допомагають персонажі з фольклору та комп’ютерних ігор. «Шлях до Іонічного моря» Ніни Даниленко – гостросюжетна історія про дівчину, якій війна відкрила безмежний цинізм її хлопця. Олександр Архангельський в оповіданні «День перший – не останній» передає відчуття молодим офіцером невідворотності війни і його переживання в миттєвості, коли в перші ж часи біля нього «жахнуло метрів за сто». Єдина відчуття – радість, що він напередодні зустрівся з батьком, що є надія на наступне побачення. Героїня новели Наталії Фесенко «Тільки потуги» була вражена, коли її осоружний і, як вона вважала, безвідповідальний чоловік пішов на війну. А коханий Вероніки з однойменного оповідання Ольги Полевіної незадовго до 24.02.22 опинився в Росії і звідти весело запевняв, що ніякого вторгнення немає, то все вигадки…
До збірки «Рік лютневої люті» також увійшли вірші восьми поетів. «Ховають кожен день свого когось, / стають в містах і селах на коліна…» (Олександр Архангельський); «Пшениця жовта, небо синє – / прикмети нашої країни» (Ольга Полевіна); «Тут «Градами» в садках обтрушуються груші, / із ойканням в траву летять фонтани слив» (Людмила Юферова); «Той смерч вогню спалив усе дотла, / взяли в долоньки діти лиш медалі» (Наталія Фесенко); «А вже позаду щедре літо, / та всюди попіл, дим, вогонь, / і ніде страх і біль подіти, / як сивину завчасну скронь» (Людмила Ніколаєвська); «Під чорним сонцем скривджена весна / блукала згаром, мерзла і тремтіла, / півроку вже, як дому тут нема, / весна ридала над схололим тілом» (Олена Трибуцька); «На стінах, мокрих від сліз, / я виводжу твої літери пальцями, / доме за трьома горизонтами, / доме за семи ріками» (Назарій Назарів); «Ви прагнули спалить міста, / спаплюжить волю і свободу, / але країна в нас свята, / вам не зламають її народу» (Тетяна Микитась).
Ці стислі цитати з віршів теж можуть слугувати метафоричним літописом подій, думок, переживань та сподівань, якими українці жили від лютого 2022 року і живуть до сьогодні…
Ніна Даниленко, прозаїк, членкиня Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного
Найпереконливіше – мовою твору
Друга половина першого року війни…
Страшні слова. Особливо – «першого…».
Але ми вже інші. Ми звикли до повітряних тривог, ми конструктивно наближаємо перемогу – кожен на своєму місці. Ми не маємо сумніву в перемозі. Ті, хто мали сумнів – усе ще сидять за кордоном, налякані небезпекою.
А ми – працюємо.
Сонячний день. Гуде сирена. На дитячому майданчику гуляють діти. Матері гортають новини на смартфоні: де зараз вибухи? Не в нашому місті. Гуляємо далі.
Ми звикли до небезпеки. Ми вже не боїмося. І тільки лють накриває хвилею: допоки ще? Допоки цвинтарі розростатимуться могилами з жовто-блакитними вінками?
Лютий ще не скінчився. Як почався 24-го, у четвер, так і триває. Закінчується щось інше – страх усього світу перед божевільною країною. А ще – залишки поваги до її культури…
І тільки лють не закінчується. Холодна, невгамовна лютнева лють.
У цій книзі зібрані твори, написані авторами Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного з вересня 2022 по лютий 2023 року. Це вже друга збірка з початку війни. Перша – «Смертельний соль-дієз» – про перші дні. Про розпач, відчай, ненависть до окупантів, про жах від того, що вони зробили на окупованих територіях.
На кожному перехресті були біг-борди про напрямок «руського воєнного корабля» – і лайка ставала молитвою, додавала сили боротися, учила сміятися в обличчя ворогові, хоча… хіба в нього – «обличчя»?
Це був смертельний герць з нескінченним військом, з колонами танків, які перли на нашу землю. Це була нищівна відповідь на переважаючу силу, презирливий регіт у лице Смерті, і ці слова вже були перемогою, навіть якщо Смерть приходила слідом, бо вже не буде переможцем той, кого послали за цим напрямком, хоч спали весь світ.
А потім біг-борди щезли. Бо матюччя – це мова народу із залитими горілкою очами, у мізках якого відсутні причинно-наслідкові зв'язки, навички до логічного мислення і людські якості. Не вірите? Поспілкуйтеся з росіянами, і від їхніх «висновків» ваша лють стане ще нестерпнішою.
Біг-борди щезли. Бо в них не стало потреби, ворожі війська за інерцією йдуть у вказаному напрямку. Головне – вірно його вказати!..
Нам судилося жити в ці жахливі часи. Ми – Свідки. У цій книжці – вірші, есеї, оповідання різних авторів. І їхні твори зберігають відбиток цього часу, бо це не повинно бути присипано пилом, пом'якшено спогади для тих, хто прийде потім. Бо це не можна пробачити.
І обов’язок усіх, хто володіє Словом, донести, зберегти свідоцтва жахів, які довелося перенести нашому незламному народові.
Є мова ділових паперів, світлин, протоколів допитів та інформаційних статей.
І є мова художнього твору. І це – найкоротший і найпереконливійший шлях до свідомості. І до серця…
Ольга Полевіна, голова Кіровоградського літоб’єднання «Степ»
ім. В. Погрібного
Коментарі