«СТЕПОВИЙ ШЛЯХ» №6
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В.
Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр
Архангельський
Тетяна Микитась. Три зустрічі з Прип’яттю (читаючи повість Сергія Колесникова «Відрядження до пекла»). Поема
Пам’яті Сергія Колесникова і тих, чиє життя перетнулося з Чорнобилем, присвячую
ПРОЛОГ
Квітень. Двадцять шосте.
День такий чудесний!
Мов безлюдний острів
Прип’ять… Не воскреснуть
Ті, хто став на вахту
В час пекельний. Ляже
Плямою на карті
Зона, ніби сажа.
І. ТРАВЕНЬ. РОЗПАЧ
Феєричним вибухнули цвітом
Яблуні в травневому саду.
Зачарований казковим світом,
По безлюдній Прип’яті іду.
Я не чую пахощів цвітіння…
І куди ж поділись солов’ї?..
І лелечі гнізда опустіли…
Чом роси немає на траві?...
І тріпоче серце від розпуки.
Чи від дії невідомих бер,
А чи від нежданої розлуки?..
То коли ж зустрінемось тепер?...
Лиш учора тут сміялись люди.
Ще дзвенять дитячі голоси,
Ще тепло любові видно всюди
В пелюстках рожевої краси.
Вернемось! Іще жива надія!..
Адже обіцяли на три дні…
Чом дезактивація не діє?..
Чом у вікон погляди сумні?..
Виникає сумнів мимовільний, –
І чи дасть хто на усе одвіт?
Оживе той квітень обгорілий,
А у травні – яблуневий цвіт?..
Бо зникають під асфальтом трави…
І на стінах – розчину наліт…
А у небі а ні тіні з хмари,
Лиш – один за одним – вертоліт…
ІІ. ЛИПЕНЬ. БІЛЬ
Я в Прип’яті… Бажать дощу даремно.
Пече!.. На сонці десь під п’ятдесят!
Наказано було «цілком таємно»:
Над зоною хмарини розстрілять.
Колодязі навколишні забиті –
Із дощок – хрест… Як вікна у війну.
Я «хімік». Збудженої сонцем миті,
Будинки «причащати» вранці йду.
Нестерпно страшно заглядать у вікна
Назавжди вже залишених осель, –
Не пройде юність в них чиясь тендітна,
Не пролуна ніколи сміх дітей…
Он лялька усміхається привітно,
Скуйовджений ведмедик геть розм’як,
Мопед іржавий в мріях мчить у літо –
Смертельний смерч вже заступив той шлях.
І майже скрізь розкидані альбоми…
Всі поспішали взять з собою мить,
Щоб нагадала найдорожче в домі –
З минулого… Й допомагала б жить.
Я – «хімік». Я очищення проводжу.
І хочу якнайкраще це зробить.
Відчужено усе сприйнять не можу,
Тому по зміні й серце так болить…
Та ще воно із болем реагує
На петель у дверях іржавий рип,
Або коли неждано так почує,
Як оглядове колесо: «Скрип-скрип…».
А ще ця тиша… Неймовірна тиша!..
До болю в мозку тиша ця бринить, -
Історію «Чорнобиль» тінню пише,
Для поколінь фіксує чорну мить.
У сад ще повертаю по дорозі,
Де так казково яблуні цвіли.
Я обминути їх чомусь не в змозі:
Мені так часто снилися вони!..
Ось знову сад моє милує око:
Солодким соком налились плоди
І падають своїм червоним боком
У тричі перекопані ґрунти.
Висять засохлі вишні на осонні
І зморщились від спеки кавуни…
А за похиленим парканом сонях
Не поверта за сонцем голови…
А тисячі машин все мимо, мимо…
Ще тисячі зариті у пісок…
«Період напіврозпаду» незримо
Рахує з ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО свій строк…
ІІІ. ГРУДЕНЬ. ПАМ’ЯТЬ
Зима. Ця зустріч з Прип’яттю остання.
Я обминути сад свій не посмів, -
Тривожними морозними ночами
У снах мені він ніжним травнем цвів.
На місці квітки миттю виростало
Червонобоке яблуко в саду,
Й дитятко рученята простягало,
А я йому на допомогу йду…
Зима у саван місто загорнула,
Під снігом сум згорьований лежить.
На гілці чорне яблуко заснуло,
Як пам’ять про оту смертельну мить.
Посадять люди на землі обжитій
Сади, гаї зелені і лани.
За образи сховають колос житній
Й привезені із зони полини.
Та не забути й правнукам довіку,
Яку біду їм ранок той припас,
Й ту навіжену «полинову зірку»,
Яка вогнем зметнулась в небо враз.
Як двадцять вісім крок туди ступили,
Звідкіль вже не буває вороття.
Собою світ квітучий захистили,
Подарували сонце і життя.
Щодня встають на вахту з-під бетону,
Бо їх чекає місто і рідня…
Скількох святих ефіру голубому
Щораз дарує зранена земля?..
У Прип’яті я тричі за пів року,
Тож рідна ти мені вже на роки.
Тут яблуко своїм червоним боком
Знімало втому з дружньої руки.
Ми все робили, що було можливо,
Щоб дарувати місту майбуття,
Щоб воскресить це рукотворне диво,
Щоб повернути віру у життя.
Тоді нам мріялось, що ми – туристи,
А з вікон ніжна музика звучить.
І оглядове колесо над містом
Щасливим сміхом дітвори дзвенить.
У тисячах – без апеляцій – свідчень,
Які пред’явить цей жорстокий світ,
Постанемо, як обгорілий квітень,
Як той, у травні, яблуневий цвіт.
Тоді воскреснем птаством над полями,
Чи квітами в Поліссі на лугах,
А чи у небі вічними вогнями
З синівською любов’ю у серцях.
Тут наші діти виросли й онуки,
За них ми йшли відкрито у вогонь
І світ передали в надійні руки, -
Візьміть його в тепло своїх долонь!
ЕПІЛОГ
Не дожив, не устиг, не судилось…
Цвинтар, хрест і дві дати життя…
В Книзі Пам’яті лиш залишилась
Прип’ять, щоб не пішла в небуття…
Тихо скрипка виводить сумної…
Побратими, не цокнувшись, п’ють…
Не сумуйте, братове, за мною!
Мій на Прип’ять скерований путь.
Людмила Островерх. Чорнобиль: як це було
Ніхто нікого по акту не приймав і здавати не буде
Вислів моєї покійної матері
Чорнобиль…
Ця назва стала ім’ям прозивним. Здавалося б, я знала про ті події багато що, але,
прочитавши книжку Сергія Колесникова «Відрядження до пекла», яка вийшла друком
у видавництві «Арт Економі» у 2016 році, зрозуміла, що в дійсності знала лише
те, що було на поверхні, хоча, як відомо, у травні 1986 року «Києвом та іншими
містами блукала тінь страху». А про масштаби та наслідки тієї катастрофи
українці дізналися значно пізніше.
«Виявляється,
на той час, коли виступав Горбачов, чорнобильська хмара сягнула
одинадцятикілометрової висоти й шість з половиною разів обігнула земну кулю.
Потенціал Чорнобильської катастрофи дорівнював чотирьомстам Хіросімам».
«А в нас усе
замовчували. Навіть Чорнобиль пробували замовчати, і хто його зна, можливо, це
вдалося б, якби не звичайний дозиметрист зі Швеції, який просто звернув увагу
на неспокійну поведінку свого дозиметра, якби не американський супутник…».
Отож книжка
С. Колесникова саме про те, що відбувалося насправді, про те, як ця правда
відбивалася у свідомості тих, кого система кинула на ліквідацію того, чому й
назви на той час не придумали…
Зрозуміло,
що людство, випустивши джина з пляшки, не відало, як його приборкати. Недарма в
ті часи були поширеними віршовані рядки, які наведу мовою оригіналу: «Ускоренье
– важный фактор, / но не выдержал реактор. / И советский «мирный» атом /
вся Европа кроет матом».
От і
складалося, як у тій казці: піди туди – не знаю куди… Фактично автор підсвідомо
доводить цю тезу.
Повернімося
до першоджерела, придивимося до головного героя. Він – наш земляк – з
Кіровоградщини, фельдшер за першою освітою, філософ – за другою. Служив
строкову й надстрокову за отриманою в медучилищі спеціальністю. Мав принциповий
характер, тому й не вживався з тупуватим начальством, а надто – з замполітами.
Їх характеризує вислів: «…рот відкрив – робочий день почався, рот закрив – день
закінчився». Так, не любила армійська братія політруків та замполітів, що з цим
поробиш? От і накапостили вони нашому героєві, фактично нізащо відібравши
партійний квиток.
Коли він,
здобувши філософську освіту, викладав у виші, то теж отримав «на горіхи» від
ярих захисників чистоти марсизму-ленінізму, бо поставив під сумнів, а чи
філософська праця В. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм»? (Не беруся
судити, чи правий він, бо цей твір «проходила», а не вивчала досконало в
педагогічному виші).
Для нашого
героя ця суперечка мала фатальні наслідки: безпартійному, та ще й з
характеристикою «вільнодумця», годі вже було навіть мріяти про кандидатську
дисертацію!
Ось і пішов
філософ у «народе господарство» – на завод «Друкмаш» – спочатку майстром цеху,
а потім – позаштатним працівником профкому, так званим «підсніжником», бо
рахувався слюсарем.
У цій якості
доля звела його з секретарем міськкому КПУ, який пообіцяв йому підтримку у
вступі до лав КПРС. Цей партійний керівник виступив у ролі «нечистої сили»: для
цього він фактично забрав якщо не душу, то здоров’я жертви, пославши його у
відрядження до… пекла! У прямому та в переносному значенні, бо пекло на той час
уже мало цілком земне походження і називалося «Чорнобиль».
Парадокс:
наш герой бажав туди потрапити, отримати свої 25 Рентгенів опромінення і
швиденько повернутися додому! Чи відав він як військовий медик про неминучі наслідки?..
Подивимося
на ситуацію, що виникла в країні «розвиненого соціалізму», з різних точок зору.
Сталася трагедія планетарного масштабу. Що робити – ніхто достеменно не знає.
За допомогою до ворогів-«капіталістів» звернутися? Цього в страшному сні керівникам
держави привидітися не могло. Тоді будемо ліквідовувати наслідки своїми силами.
Самі накоїли, набудували халтуру, самі й будемо виправляти помилки. Але ж якою
ціною! І поїдуть у Зону не навчені спеціалісти, які ризикуватимуть життям за
відповідну зарплату і гарантовані
пільги. І керувати ними будуть не професіонали у своїй справі.
Є
відпрацьований алгоритм: покласти це на армію. Оскільки все чоловіче населення,
за виключення малолітніх та старих, – військовозобов’язане, то всіх їх…
призвати до війська – нехай виконують священний обов’язок! Наголосимо: не на
війну призивали, не на захист держави від зовнішнього ворога, для чого армія й
існує, воєнний стан не оголошували. Фактично творили беззаконня, посилаючи
неспеціалістів, непідготовлене «гарматне м’ясо» на вірну, хоча й відстрочену в
часі, загибель. «Я підписав розписку, а капітан сказав мені, що суворо
забороняється розповідати про те, що я побачу на проммайданчику ЧАЕС», – згадує
герой повісті. Отже, в радянській армії знали, як поєднати час і простір!
Хтось може
закинути авторові книжки та й авторові статті, мовляв, вони ставлять під сумнів
героїзм ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Ні! Вони – герої, це держава злочинна. Що
й довела в подальшому, фактично кинувши напризволяще своїх героїв. «…за свою віру
в Горбачова я заплатив велику ціну – втратив здоров’я і став інвалідом», –
підкреслює Сергій Колесников. Та хіба тільки він? «З-поміж шістдесятьох осіб,
що 11 червня прибули до військової частини, на сьогодні серед живих близько
десяти. Люди пішли із життя, не досягши пенсійного віку. Про нас забули…».
Що тут поробиш
– така вся історія Російської імперії, уламком якої ми й досі залишаємося… Коли
на щось реально і спромоглася держава, то це – видати «Книгу пам’яті». А як же
бути з принципом гуманізму: «Поплачте, допоки він живий»?.. Хто заплаче над
тими десятьма земляками з шістдесяти, яких «призивали» разом з героєм повісті і
яких ще й досі не доконала радіація?.. Хіба що Сергій Колесников і такі ж
подвижники, як і він…
Ольга Полевіна. Аліса
Моя кімната
звернена вікнами на захід, тому в ній вечорами багато сонця. Це приємно: усюди
вже темніє, а в мене ще світло, і я можу бачити, як поступово згасає день. З
мого місця мені не видно пейзажу за вікном, та й сонячні промені прямо на мене
не падають, і це добре: одяг мій не вигорів. Вікна зачинені, і в кімнаті не так
уже й пильно. Мені зручно в кріслі. Я відкинулася на м'яку подушку в білих
ромашках.
Це Настя
мене так посадила. Вона розправила моє мереживне плаття і відійшла, милуючись
мною.
– Я буду
звати тебе Алісою, – тільки-но побачивши мене, сказала вона.
– Гарне ім'я.
– зауважила її мама. – Це буде твоя подружка?
Настя
щасливо кивнула, усе ще не наважуючись взяти мене за руку.
– Догодив
батько! – посміхнулася мама. – Надивитися не може...
Потім був
щасливий вечір – день народження Насті, 26 квітня. До нього довго готувалися!
Потім настала ніч – і все
закінчилося...
...За вікном
часто пролітають ворони. Одного разу чорна птаха сіла на карниз і заглянула у
вікно. Це було так моторошно!.. Кожен день я чую їхнє мерзенне каркання.
Голубів чомусь немає, одні ворони. Я прислухаюся до шуму вітру за вікном і
чекаю Настю. Вона ж обіцяла повернутися.
– Тато,
візьмімо Алісу з собою!
– Потім,
донечко! Треба поспішати! Та не бери багато речей, – крикнув він Настиній мамі,
– усе одно це доведеться викинути!
– А Аліса? –
плакала Настя
– Ти приїдеш
за нею... опісля! – сказав тато і повів дочку.
Я образилася
на неї: обіцяла вічну дружбу, а покинула мене в перший же вечір!
– Не
вередуй, Аліско! – посміхнувся Михайлик. – Тобі ще пощастило! Сидиш собі в
кріслі, як на троні!
Це правда. У
мене найзручніше місце в кімнаті. А Михайлик лежить під вікном. І як він тільки
не згорає, коли сонце влітку повертає на захід і заглядає в нашу кімнату?
– Не взяла з
собою... – плачу я.
– З глузду
з'їхала? – здивувався він. – Ти ж гірше від атомної бомби! Хіба до тебе можна
доторкнутися?
– А сам? –
образилася я.
– І я, –
весело погодився він…
...Я довго
чекала Настю. І вона все-таки прийшла до мене.
Місячної
літньої ночі вона ввійшла до кімнати. Я її відразу й не впізнала: зросла! Тоді
їй було п'ять років, а зараз, напевно, усі тринадцять!
– Добридень,
Алісо! – звернулася вона до мене. – Ти пам'ятаєш мене?
– Ти наче з
місячного світла! – захопилася я.
Вона й
справді вся була повітряною, іскристою. Настя простягла мені руку, але я не
відчула дотику.
– Найбільше
я шкодувала, що так і не погралася з тобою, – шепнула місячна тінь. – Але я
повернулася – побачити наш будинок, наше місто, тебе, перш ніж... Ой, Михайлик
так і лежить під вікном!..
– Як ти жила
весь цей час? – запитала я.
– Страшно
жила... У ту ніч нас вивезли на автобусах далеко-далеко. Але це мені здавалося,
що далеко. Тато змусив нас швидко покинути місто, а сам залишився. Тому він
пішов першим...
– Його тут
не було, – заперечила я.
– Звичайно,
не було! Адже це моя кімната, а не його. Упевнена, що він обійшов усе місто,
усю станцію... Це була його улюблена робота... Потім пішла мама. Вона так
сподівалася, що мене ця чаша мине! Але ж ні... Як би ми не поспішали тоді, –
виявилося, що це недостатньо швидко...
– Ти вся
світишся... – прошепотіла я.
– Я не могла
не відвідати тебе перед тим, як... Сьогодні останній мій день. Сороковий...
– Як це
сталося? – тихо запитала я.
– Така
хвороба. Спочатку температура, слабкість. Потім це проходить. Але всередині
тебе починаються процеси, які ніхто не може зупинити. Вони змогли розщепити
атом, але не зуміли захиститися від нього. Ти слабшаєш, і, скільки б крові тобі
не переливали, усе одно порятунку немає. У мене було багато ляльок: бабуся з
дідусем задаровували мене ними. Але жодної, подібної до тебе, Алісо... Тоді мама
просила батька взяти і тебе, але він відповів: «Ти що, з глузду з'їхала?!
Лялька радіоактивна, це смертельна іграшка».
– І я? –
подав голос Михайлик.
– Ой,
Михайлику!.. Того вечора пізно лягла і не прибрала тебе в ящик. Бідолаха! Ти
так і лежиш там, де я тебе впустила!
– Атож... –
розсміявся Михайлик. – Добре, що хоч лапу не відірвали...
– Ти не
боїшся? – обережно запитала я.
– Ні! Я
побачу маму і тата. Та я стільки знайомих тут зустріла, поки до тебе йшла! Вони
завжди сюди повертаються. Місто порожнім не буває! Вони йдуть і йдуть, усе нові
й нові, хоча минуло стільки років! Вони ще довго будуть приходити, поки всі не
зникнуть. Багато хто прийшов відразу, ті, хто гасив пожежу. Слідом за мною прийдуть
інші. Пройдуться вулицями, милуватимуться тим містом з оглядового колеса і на
світанку розсиплються блакитними іскрами. Ще багато років тут буде людно. А
потім ти залишишся одна...
– Настю!.. –
закричала я, але світанок уже вповзав до кімнати, і блакитні вогники, з яких
вона була зіткана, почали гаснути...
...Дні
змінювали один одного, складалися в тижні, місяці, роки...
Одного разу
серед білого дня в кімнату увійшло двоє.
– Та тут
нічого цінного немає! – озирнувся один.
– Дивись,
яка лялька! – захоплено вигукнув інший, – давай візьмемо?
– Не
торкайся! Невідомо, скільки в ній бер. Краще золото пошукай...
Але золота в
Настиній кімнатці не виявилося...
Михайлик так
і лежить на підлозі в сонячних променях і в пилу. А я сиджу в кріслі, як на
троні.
Зачарована
принцеса міста, яке заснуло…
