А що там із фейсом у скинутого літературного короля?

 Різнобарв’я «Степу»

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

Текст підготував Олександр Архангельський

 

Олександр Архангельський

*

Як важко читать про загиблих,

оплакувать смерть передчасну.

І звістки про безвісти зниклих,

хто мав сподівання на щастя.

Приходим в цей світ недаремно,

та різна у кожного доля.

Не знає ніхто достеменно,

яке те житєйськеє поле –

широке, просторе, розлоге

чи смуга вузька край яруги?..

…Коли ж у країні тривога

і чуєш розкотистий стугін,

то думи вже не про безсмертя –

про те, як наліт пережити,

що ворог нахабний і впертий,

що краще, коли він убитий.

На випадок у сподіванні,

на міць випробовуєш нитку,

ведеш відчайдушні змагання

зі смертю: «орел» чи «решітка»? *

 

***

Груши, недозрев, гниют на ветках.

Яблоки побила плодожорка.

Пёс цепной ночами у соседки

взвоет вдруг – и ты, как на иголках.

 

Дятлы, дерева долбя активно,

испугают дробными стаккато.

Атакует газами «противник» –

свиноферма местного магната.

 

Хоть жара ещё, как в преисподней,

дни заметно сделались короче.

Август месяц. Лето на исходе.

И война – подтекстом между строчек.

 

 

 

Назарій Назарів

 

*  *  *

Коли я тебе покинув мій доме

як дитина покидає утробу

я ще не вмів говорити

тепер я вчуся

я вивчаю свою мову

від останнього слова до першого

на стінах мокрих від сліз

я виводжу твої літери пальцями

доме за трьома горизонтами

доме за семи ріками

ти написаний стрічкою крові на обрії

грудневого ранку я вийшов не озираючись

і досі тебе не бачив

а тебе всі бачать а ніхто не чує

а ти ночами у мене в вухах – піснею

а ти ранками на моїй стежці – подорожником

і я не знаю як забрати тебе з собою

якщо вирвати ти засохнеш

а лишити -- тебе затопчуть

 

Людмила Ніколаєвська

 

«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!

Все співає надихає, душу гріє…

Світ милується весняним цвітом,

Біля вирви вже тюльпан розквітнув.

І хоча запеклий бій над гаєм,

Та життя завжди перемагає.

Все вирує, все квітує, рум’яніє…

Від краси відроджуються мрії.

Оживає віра, світла радість,

Хоч рашисти злісно гасять з «Градів».

Злість ворожа вельми зрозуміла:

З нею ворог ниций і безсилий.

«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»

Розцвітає поле, а вона сивіє…»

Заспівай же, мамо, мені колискову,

Хочу я почути твоє рідне слово».

Пісня вже луна за небокраєм

І жагою щастя серце крає.

А сміливий, відчайдушний вигук,

Ніби смерті й безнадії виклик.

«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!

Все святкує, оживає і радіє.

Пісня полонин, озер, урочищ…

«Калуш-гурт» уславив край свій отчий.

Оплески бурхливі враз здійняли.

Радістю всіх друзів об’єднали.

«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»

Вітер перемоги  дужче віє.

І надія, мов джерела, чиста,

І така бажана й урочиста.

Файний гурт, на вишиванку схожий.

Спів Вітчизни – спів непереможний.

 

Надія Чичкан

 

*  *  *

Сирени виють в унісон,

Мов пси скажені, хижі, ниці.

Шкода, це не жахливий сон, 

В якому зайві українці.

Де вал вогнений по містах – 

Комусь зачистка територій.

З‘явилось безліч неспроста

Таких гірких людських історій.

Чуттів давно уже нема –

Вони ущент перегоріли. 

Лиш мрія тліє: щоб війна

Понадривала швидше жили.

Душа у пломені ізнов,

Тому й сонет не про любов.

 

*  *  *

Вдивляюся в небо і з ним розмовляю.

Крилаті ракети, що небом літають,

Розруху і горе на крилах несуть.

«О, небо, якби ж їх назад розвернуть!

Нехай бомбардують чужинців міста –

Над ними хай курява стане густа,

Щоб ті, хто в безумстві направив сюди,

Й самі не уникли лихої біди».

 

*  *  *

Погане вже давно набридло,

В нас спокій вкрали весняний.

Оцій війні кінця не видно…

Немов у казці неземній,

Спокійний, без сирен світанок, 

Рожеві квіти у росі,

Вечірній зоряний серпанок…

Усе, неначе уві сні…

…Пройшовши крізь війни сум‘яття,

Цінуємо своє життя,

Як розкіш, де горить багаття

Любові, щастя й майбуття.

 

 

Наталя Фесенко

 Сусід (байка)

 

Отак сусіду віддавать останню свитку,

Аби йому було тепліше в полі.

Тож поділюся, а мені він влітку

Поремонтує двері у стодолі.

І будем так по-доброму з ним жити…

Хіба хто думав, що інакше буде?

Та, як прийшла весна і тепле літо,

«Біда з сусідом…» – кажуть добрі люди.

Бо що не крок, то слава непутяща

Поперед нього по селу крокує:

Там гуску вкрав, там – дині щонайкращі,

А як нап’ється, дома не ночує…

А з виду – хлопець гарний, має вдачу,

Та, бач, лукавий і хитрющий, пройда!

Не свитки шкода: жаль, що не побачив,

Що мій сусіда свинської породи…

 

 

 

 

 

 

Галина Суржок. Сім кроків до життя

 

Надія лежала на дивані без сну вже котру годину. Її очі нестерпно пекли від сліз. Вона не могла й досі прийти до тями через усе, що трапилося з нею та з її родиною останнім часом.

«Чому? Чому все так сталося? Чому все життя пішло шкереберть, і вже ніколи, ніколи не буде так, як було раніше. Вона ніколи не побачить свого коханого Андрія, більше ніколи не притулиться до матусиного рідного плеча, її ніколи більше не зігріє лагідна посмішка татуся. Їх більше немає... Нікого немає. Вона одна залишилася в цілім білім світі… Хоча, ні. Не одна. І оте створіння, що всередині неї. Її створіння. Її і… Ні, краще про це не думати. Краще не згадувати. Чому? Чому Бог такий жорстокий? Чому так склалося?..».

Ох, стільки ж тих «чому?» тепер живе в її голові, і як же вона від них утомилася!.. 

Їй здалося, що в кімнаті прохолодно. Вона потягнула на себе ковдру, ще більше скрутилася калачиком і відчула під руками свої худорляві плечі. Якось не помічала раніше, що дуже схудла, і тепер від її колись пишного тіла мало що залишилося. Кошмари не відпускали її останні кілька місяців.

         Вона всюди бачила їх – осатанілих, оскаженілих диких псів – російських солдатів. Вона й досі відчувала їхні незграбні, міцні, мов лещата, руки.

Вони були п’яні. І робили з нею все, що хотіли. Вони ніби й не чули її спочатку несамовитого крику, а потім безсилого, виснаженого писку. А хто б допоміг? Нікого не було. Здавалося, тоді вона залишилася одна-однісінка. І навіть смерть покинула її, а сама втекла, бо теж злякалася. 

Події одного дня перекреслили все її життя, усі двадцять років щасливого існування. Щасливого, бо ж зростала в люблячій родині. Отримувала престижну, гарну освіту, готувалася стати юристом. Знайшла своє кохання і була найщасливішою з усіх знайомих дівчат. Вона берегла свою цноту для нього, єдиного. Вона хотіла, щоб усе було по-людськи. Та й не так давно з’явився він в її житті. Освічений, вихований, спокійний. Усе в них було неначе в казці! Квіти, цукерки, подарунки – усе мало бути гарно, і вона не сумнівалася, що буде з Андрієм щасливою, такою, як мама з татом.

Батьки жили душа в душу більше двадцяти років. Але прийшла війна…

Коли на їхнє подвір’я упав снаряд, вони навіть померли разом, поруч одне з одним, тримаючись за руки. Саме так, як і йшли життям. Другий снаряд прилетів, коли Андрій ледве встиг схопити її і вивести з напіврозваленого будинку, що вже палав, та сам тут же впав, і Надія побачила, як його голова, відірвана осколком, відлетіла убік. Це було жахливо! І це останнє, що запам’ятала Надія перш ніж втратила свідомість.

Скільки пройшло часу, вона не знала, та коли прийшла до тями, побачила їх, – і настало справжнє пекло…

Ні, ні, вона сьогодні не згадуватиме нічого. Їй потрібно триматися. Але ж не згадувати не виходить. Якби були такі пігулки, щоб, випивши одну, усе стерлося з пам’яті…  

…Їх було шестеро. Сильні, здорові, молоді. Вони затягли її до сусідського напівзруйнованого гаража. Невтримна жага і хіть оволоділи ними, коли побачили молоде дівоче тіло, – і вони накинулись на неї, мов ті голодні пси. Але запам’ятала вона одного – рудого і веснянкуватого. У нього ще татуювання було на грудях і на руках. Він був найжорстокішим з усіх і найдовше її не відпускав. 

– Давай, Льохо, давай! – кричали вони. І Льоха входив все глибше.

Після Льохи вона знову втратила свідомість і більше нічого не пам’ятала. 

Вони, мабуть, подумали, що дівчина віддала вже богові душу і просто викинули її в придорожній рів. Але на світанку прийшли  українські війська, і вояки знайшли закривавлене дівча, яке лежало в брудній ямі. Хтось приклав руку до скроні: «Жива!». Швиденько знявши з себе бушлата, накрив заклякле, зранене тіло. 

Потім знову було довге провалля. Але, мабуть, так судилося на її віку, щоб вона вижила.

Потім була лікарня, якісь люди, що називали себе психологами, психотерапевтами. Та вона лише мовчала. І з тих пір, як у лікарні прийшла до тями, перестала відчувати подих життя. Їй не хотілося бачити людей. Особливо чоловіків, бо в кожному з них їй ввижалася та шестірка, а надто – Льоха. Лише коли в палату заходила санітарка баба Катя і, переробивши всі справи, ввечері сідала на ліжко біля Надії, ніжно, по-материнськи обіймала її, серце дівчини потроху тануло і якесь дивне відчуття тепла огортало душу. Баба Катя, з усіх сил стримуючи сльози, мовчки гладила й гладила її по голові. Коли дівчині стало краще, бабця запропонувала перебратися до неї додому. Надія погодилася.  

Потроху почала приходити до тями. Їй вже не було так страшно залишатися вдома самій, коли баба Катя йшла на роботу. Але депресія накривала її з головою, і вона, як і раніше, багато часу проводила в ліжку. А через деякий час зрозуміла, що вагітна… Від цього відкриття її депресивний стан лише погіршувався.

Лікар підтвердив побоювання дівчини. Так, вона вагітна. До того ж вагітна від якогось виродка, що нівечив її душу й тіло. А стан її здоров’я не дозволяв позбутися цієї дитини.

Баба Катя, дізнавшись про те, лише частіше зітхала, і все більше пригортала Надію до себе. Їй було шкода цю тендітну молоду дівчину. Але нічим зарадити її горю вона не могла. Надія відмовлялася їсти і майже весь час лежала на дивані, закутавшись у ковдру з головою…

…Сьогодні їй знову наснився сон, в якому вона була щаслива. Вони з Андрієм, міцно взявшись за руки, ішли полем, уквітчаним ромашками. Та звідкись раптово налетіли чорні хмари, закрутився шалений буревій, який захопив їх обох у свій вирій, а коли вона отямилася, то Андрія вже поруч не було. Вона стала його шукати. Ніде не знайшовши коханого, довго бігла, аж доки не опинилася на березі широкої ріки – їхнього рідного Ірпеня.

Аж раптом прокинулася. У кімнаті нікого. Надія схопилася з ліжка і, підбігши до дзеркала, глянула на себе. Із глибин свічада на неї дивилася якась незнайома жінка з великими чорними колами під очима, змучена і втомлена.

Від думки про вагітність, Надія знову заплакала. «Як? Як з цим далі жити?». Раптом до неї прийшло прозріння: це ж Андрій її кликав до себе! І допоможе їй в цьому ріка! Скількох дівчат вона заспокоїла навіки!.. Вона ж у Києві, і тут є батько Ірпеня – глибокий Дніпро.  

«Так, це саме той вихід, якого я так довго шукала!» – майнула здогадка.

Дівчина одяглася і, заглибившись у власні думки, вийшла з дому. Ніщо і ніхто не зупиняв її. Незчулася, як опинилася за містом.

Ось і ріка. 

Коли їй відкрився безмежний краєвид величного Дніпра, Надія розгублено зупинилася. Озирнулася: ніде нікого. До води метрів сім. Вона боязко підійшла до краю берега і глянула вниз. Там, унизу, прірва. А в голові роїлося: «Ця дитина не повинна жити, як і я… Зло не повинно множитися… І горе також…».

Вона окинула поглядом неосяжну бездонну ріку. Поглянула ще раз навколо – ні душі. Рівний горизонт, де небо зливалося з водою. Навкруги тиша.

Якусь мить вона стояла непорушно, вдивляючись у далечінь. І саме в той час щось ворухнулося в її лоні.

Нове, невідоме їй досі відчуття раптом охопило все жіноче єство. Вона затремтіла вся, зіщулилась. А якийсь голос зсередини тихо мовив: «Дитя ворушиться. Воно хоче жити. Воно ні в чому нікому не завинило. Забудь про все, що сталося. Ти не маєш права померти! Не ти вибирала життя – не тобі його завершувати!»

«А як же… Та ні, я повинна… Я зробила вибір… Я не можу відступати…» – підказувала свідомість.

Вона боязко підійшла ще ближче до крутого берега.

«Сім метрів до води», – мимоволі подумала Надія. Шлях, який розділяє життя зі смертю.

«Але ж тато вчив завжди бути сильною!» – знову згадала вона  батька, який повторював, що вона ніколи, ні за яких обставин не повинна зламатися. І саме зараз прийшов час випробувань. І, може, саме зараз з позавсвітів на неї дивляться її рідні, – чи складе вона свій, можливо, найважчий життєвий іспит на витримку?

Сім метрів до води, яка легко її сховає в своїх бездонних нетрях. І сім кроків до життя, яке не буде легким, це точно, зате воно буде переможним!

Вона знову озирнулася навколо: попереду неї ранкове сонце посміхалося з-за невеличкої хмаринки. Воно відбивалося на воді тисячами блискучих іскринок. Над спокійними дніпровськими плесами зграями кружляли мартини. Дніпро любо перешіптувався малесенькими, ледь помітними хвилями з легеньким вітерцем, що кружляв над водою. А за спиною своїм життям жило місто – і владно кликало її до себе. Кликало їх обох.

Раптом Надію пронизала думка: буревій зі сну – це випробування, яке їй належало пройти, а ріка – не ріка смерті, а ріка надії – надії на краще життя, на майбутнє щастя!

І Надія зробила крок від води, потім ще і ще.

«Сім кроків від води», – машинально полічила вона. Сім кроків у бік міста. Сім кроків до людей. Сім кроків до життя…