Хто не соромиться невміння писати рецензії?
«Тенета
помсти». Книжку під такою назвою випустило в м. Кропивницькому Кіровоградське обласне літературне
об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного. Я читала цю книжку і публікації про
неї на різних ресурсах. Знаю з них, що це збірка оповідань, написана в рамках студійної
літературної практики. Автори мали виконати
умову: придумати прозовий твір про
помсту. Сюжет, герої, жанр, композиція ,
місце й час дії – довільні.
Серед
відгуків на цю збірку попалася мені стаття «Не заплутатися в тенетах помсти» в
одному з кропивницьких ЗМІ. Підпис під нею «Валерій М’ятович». Подеколи для
зручності називатиму цю публікацію умовно
рецензією, а її автора рецензентом чи В.М.
Добрих дві третини його тексту займають перекази змісту кількох творів, натяки на запровадження цензури, сором’язливо поіменованої
«кодексом честі», цитати з висловлювань кількох літераторів і ось такий пасаж: «Потяг
до письменства людини, яка не має відповідних здібностей, – справжня біда». Автор
цієї фрази ніби відмежовує себе від людей, які з лютого 2022 року і дотепер
думають, що справжня біда – це війна…У нього в цей час свій пріоритет бід.
Його дещо «насторожує» у збірці
«Тенета помсти».
Цитата:
«Виникає питання:невже автори ратують за
помсту? А як же бути з християнськими заповідями, з тим, що право визначати
покарання делеговано лише суду?»
«
Ратують», якщо розшифрувати цю кальку з іноземної мови – це виступають за
щось, обстоюють, популяризують( чи й нав’язують) якусь позицію . Цим займаються
зазвичай політики, публіцисти, блогери
та особи, котрі вважають, що весь світ має танцювати під їхню музику.
Автори ж художніх творів різними мистецькими засобами розповідають, яким буває життя і як можуть поводитися люди.
Як
бути з християнськими заповідями? Це має
хвилювати, мабуть, священнослужителів та вірян даної конфесії. Літераторам же в художніх творах не
обов’язково озиратися на постулати згаданої (чи іншої) релігії. Тим більше що самі автори можуть сповідувати різні віри чи бути атеїстами.
Рецензент
вважає, що майже всі твори збірки «не дотягують до жанру оповідання. Це,
швидше, зарисовки, начерки, спогади з власного чи чужого життя». Цей висновок
супроводжується реплікою «на жаль». Овва,
чи й не привід журитися!! Вище ж я писала, що формат текстів про помсту був на розсуд авторів – а хоч би й у вигляді інформації на новинному сайті, поста в
соцмережі чи листування у WhatsApp.
Персонаж одного твору з «Тенет помсти» каже
про свого недоброзичливця: « Я не
мстився йому – і не через те, що не хотів. А просто не було як». В.М. таким
поворотом невдоволений: «Виходить, герой, від чийого імені ведеться розповідь,таки
помстився б, якби на те була можливість?
А може, він не повинен був би
взагалі думати про помсту»?
Може,
так, а може, й інак. Скільки людей, стільки ж і варіантів їхньої поведінки.
Скільки письменників, стільки й різних вчинків персонажів їхніх творів.
Лана з однойменного оповідання Ольги Полевіної
тим, що живе добре, мимоволі відплатила невдахам-однокласникам, котрі
принижували її в школі. Рецензент у цьому випадку «не на боці» цієї героїні.
В. М. не подобається, що ця
розповідь пройнята «простим бажанням помсти».
Нагадую: так саме помста і була заданою темою
збірки!
А
якби ці літератори одержали
завдання написати твори про вирощування овочів, то В. М’ятович
міг звинуватити їх у пропаганді знищення фауни та флори. Адже хтось би міг описати процес обливання отрутою колорадських жуків і варварське висмикування за чуба
щириці!
А якби
студійцям треба було написати про
боксерів, то автори у В. М. були б винні в
закликах місити людям обличчя до крові потворними рукавицями!
А
якби…
Водночас у «Тенетах помсти» є твори, які
теоретично могли б влаштувати рецензента-«миротворця».
В оповіданні Надії Чичкан «Секрет успіху» учні цькують і мало не калічать
однокласницю. За це можна й у колонію для неповнолітніх відправитися. Але
батьки дівчинки тільки закликають хуліганів читати книжки. Милі, добрі, лагідні
«рожеві поні», які прощають садистам
знущання над дитиною. Та В.М. знову
розчарований: «Оце і все».
Певно, щоб догодити рецензентові, батьки
мали б покірно дозволити відлупцювати ще й себе?
Заявляючи про наявність у книзі мовностилістичних
огріхів, В.М. наводить як невдалі такі, наприклад, фрази:
«Але
ж костюм, сорочка з краваткою та ремінь заважали натурі розвернутися на повну
потужність»; «Вона виявилася такою високою, що розмір ноги відповідав усьому
іншому»; «В пазуху, сповнену стиглими плодами акуратних, гарної форми, грудей».
Читаю і
марно стараюся втримати в
берегах своє здивування: рецензент, він же письменник – і не
знає, що таке тропи? Образні вислови? Інверсія? Сарказм? Гротеск? То спробую
показати, як це працює. Не розкушену рецензентом фразу «Любчине вузьке й
підтягнуте лоно вперто мовчало. Не подаючи ознак жаданого материнства» перекажу
іншими словами: «Внаслідок інтенсивних занять спортом жінка перебуває в нефертильному
стані».
По сюжету оповідання це чиста правда. Але в моєму «перекладі» придатна
хіба що для історії хвороби.
Перечитую
написане і ловлю себе на думці: а кому ж це я пояснюю найелементарніші, шкільного
рівня принципи написання та сприйняття
художніх творів»? Хто є Валерій М’ятович? Інтернет відповідає: школу закінчив
багато десятиліть тому, журналіст, у минулому редактор газети і навіть цілий
письменник. Випустив важкий, як
трилітровий бутель з огірковим розсолом, том оповідок про нескінченну, з
перервами на лікування венеричних недуг, міграцію чиновників по постелях різних
жінок.
О, як спокусливо було б тут, застосовуючи тактику самого В.М., звинуватити його в тому, що він
«ратує» за ... Ні, це слово непристойне …це теж…гм…о, є! За
проміскуїтет!
Але я
мужньо ляскаю себе по з готовністю занесених над клавіатурою пальцях. Бо розумію
різницю між пропагандистською прокламацією
і художнім твором.
Рецензент же книжки «Тенета помсти» цих відмінностей,
схоже, не помічає. Якщо ж він їх просто
не знає і наївно ототожнює позиції авторів
та їхніх героїв, а художній вимисел трактує як законодавчий акт, то, перепрошую
за суржик ,«якся прям аж невдобняк» за
нього. І за тих, хто засвідчив його формальну належність до цеху професійних літераторів
квитком члена Національної спілки письменників
України.
А може, з інструкцій В. М’ятовича щодо того, як би мали поводитися герої
художніх творів, визирають чиїсь ностальгійні
вуха чи вуса?
Знову згадаємо школу, курс історії ХХ ст. Із
30-х і аж до 80-х років у нині
неіснуючій країні Радянський Союз літераторам дозволялося писати лише в стилі соцреалізму
Характерні риси соцреалізму, зокрема, в пропагуванні
переваги загального над особистим. Соцреалісти повинні були відображати дійсність в ідеальному світлі,
життя описувати таким, яким воно повинно
було стати; обов’язковою у творах була
наявність одного чи кількох позитивних героїв.
Письменники мусили
нівелювати негативні риси особистості
дійових осіб, змальовувати людей без суттєвих внутрішніх суперечностей.
Герої книги «Тенета помсти», які не подобаються В.М., не надто «соцреалістичні»… Хто в
радянську епоху( ми з неї вийшли всього 31 рік тому)так писав, на того
теж могли «написати куди слід». І автор отримував «вовчий» білет, довгі роки таборів чи кулю.
Не вірите, що таке було? То запитайте в Гугла, що то є «Українське
розстріляне відродження»…
…В. М. аналізує книгу, яку випустило «літоб’єднання
«Степ» – і це вся інформація. А що за «Степ»?
Звідки? З якого міста, села, регіону, країни, планети?(Вище я навела
довідки і виконала за рецензента його роботу).
Ну гаразд, хай це просто неповні дані через незнання. А як із викладенням фактів? Колишній
редактор газети повинен би знати, що в
нехудожніх публікаціях вони мають відповідати дійсності, інакше редакція матиме проблеми.
Оповідання Олександра Архангельського у
рецензії згадується як «Аз воздам».
Справжня ж назва твору «Сказано: «Аз воздам».
Раз.
Рецензент
щедро переказав першу половину оповідання Ніни Даниленко «Уб’ю!..». У ньому мерзотник збив головного героя машиною, щоб відібрати
його квартиру. Потерпілий за це затопив незаконно збудований маєток злочинця. В.М.
вважає цього хлопця ще небезпечнішим від його кривдника, адже «йому байдуже, що
внаслідок його дій можуть випадково загинути люди, а довкіллю буде завдано значної
шкоди. Він не домагався притягнення шахрая до відповідальності».
Отакої! Рецензент що, собі не вірить? Адже ж
сам згадав про «марні спроби» батька хлопця, «прямого спадкоємця, добитися
справедливості законним шляхом»! Свій
задум потерпілий здійснив тоді, коли з
того місця всі люди були евакуйовані у зв’язку з санітарними заходами. А якби
хтось випадково там і опинився, то «орієнтовна глибина при затопленні мала
досягати людині до пояса. Випливти можна». Це була тепла пора року. Зрештою у новинах повідомили, що жертв немає. І
потічок зі спущеного ставка завдав шкоди тільки самовільно спорудженій садибі
негідника.
Два.
Зрештою В. М. береться за Назарія Назаріва, від котрого «більшого
очікував». Ніби автор уклав із
рецензентом угоду про задоволення його літературних «хотілок» і порушив її! В. М. м’яко зазначає, що «новелка» Назаріва «Фелікс, або Кнафлик» написана «стилістично
найдосконаліше», і твердо продовжує: «Однак помста дочки батькові(отруює його)
за те, що той нібито закатував її коханого, ставить її в один ряд з іншими розповідями збірки.
Нічого особливого, хіба що це лише підказка читачеві, як слід діяти на випадок
чогось подібного».
Скільки не читай цей твір хоч із мікроскопом,
ніде не знайдеш ні «підказок читачеві»,
ні опису того, як героїня свого батька отруїла.
По тексту вона дала йому снодійне, щоб
згодом розправитися не отрутою, а
способом, який…читайте про Середньовіччя
, сюжет звідти. І батько той залишився живим!
Три.
Отже?
Отже, Валерій М’ятович три твори зі збірки «Тенета помсти» переплутав із якимись іншими. «Навісив» на авторів чужі рядки і перекрутив дещо
з реально ними написаного. Тобто поширив друком …. ні, то грубо. Краще так – інсинуації. Тим самим напросився,
як і припустив у своїй статті, на ризик
отримати «відповідь рішучу й нищівну».
Несправедливо скривджені автори мають право
на пом…(закреслено)мають підстави вимагати сатисфакції від рецензента. І йому варто
б помолитися, щоб вони не застосували інквізиторські техніки подруги нещасного
Фелікса.
Ой! Даруйте, захопилася й забула, що дехто ж не сприймає образної
мови і трактує все написане буквально!
Тож про всяк випадок уточню: заключні слова попереднього абзацу – то не заклик до дії, нє-нє-нє! То гумор, жарт,
насмішка. По науковому іронія. Це під впливом книги «Тенета помсти» мені
нездоланно закортіло відчути й себе причетною
до вправних письменників і використати засіб із їхнього арсеналу.
Світлана
Яструбинська
