Кіровоградське обласне літературне об’єднання "Степ" імені Віктора Погрібного

Знайомство з сучасними письменниками України завжди закінчується одним і тим же: мені кортить розказати про цих талановитих людей всім і кожному. Так відбувається і зараз. Ольга Полевіна, член Національної спілки письменників Кіровоградщини з понад десятирічним стажем, поет, прозаїк, перекладач дивує мене цікавою властивістю – їй підвладні практично всі жанри літератури. Вона майстерно виписує реальне життя сучасного суспільства, має у творчому доробку збірник містичних оповідань, фантастичні повісті, романи про кохання, оповідання для дітей. А ще – Ольга веде активну громадську діяльність. Недарма колеги письменники обрали її головою обласного літературного об’єднання «Степ». І з першого ж дня в об’єднанні завирувало життя. -- Хотіла традиційно почати з питань – не вийшло. Ольга перехопила ініціативу і… зазвучав неймовірно чутливий, щирий та сумний реквієм за Вчителем та Митцем… – Літературне об'єднання «Степ» працює вже 77 років на Кіровоградщині, 48 останніх рокі

Літературною кузнею краю прийнято вважати обласне літературне об'єднання «Степ», створене ще у славному 1939-му — році заснування області. Його попередниками були різноманітні студії при місцевих газетах, очолювані в різні часи Марком Серебрянським та Миколою Кулішем. До гуртів літстудійців входили Сава Голованівський та Олександр Рохович. Першим керівником літературного об'єднання став прозаїк та відповідальний секретар «Кіровоградської правди» Анатолій Хорунжий (1939-1941). Одразу по війні об'єднання очолив поет Іван Ісаєв (1846-1948), саме при ньому і з'явилася перша колективна збірка творів місцевих авторів «Під сонцем Вітчизни». Потім протягом двадцяти років — з 1948 по 1967, літературне життя області очолював прозаїк та публіцист, завідувач відділу культури газети «Кіровоградська правда» Віктор Ярош. Це саме під його керівництвом зроблено спробу заснувати обласний літературний альманах «Степ». Він побачив світ у 1958 році,  Літературною кузнею краю

Перший крок у літературу схожий на крок у безодню. Дуже часто людина, яка уже падає у невідому непривітну порожнечу, не може усвідомити: чи вона сама впала, чи їй, м’яко кажучи, допомогли. Але та рука чи нога, що підштовхнула до краю, майже завжди залишається невідомою. І тільки інколи поодинокий вдячний учень згадає свого «благодійника» який допомагає, бере за руку і підводить до тієї межі, за якою починається самостійний політ, так схожий на вільне падіння, на пізнання своїх можливостей і перевірку сил, які розпрямляють крила і дозволяють долати шлях над прірвами та безоднями. Артем, як і кожна творча молода людина, прагне неповторності та оригінальності, виловлює свої рими та ритми із океану рідної мови, занурюється в емоції, які переживає вперше і не хоче сприймати і усвідомлювати те, що кожен із нас уже переживав щось подібне. Подібне, але не таке. І саме цей нюанс є надзвичайно важливим у справі пошуку власного поетичного «я», у «куванні» свого голосу та його неповторн

Ветер предательств листья надежды              грубо срывает, словно одежды. Золото мыслей, мудрость и зрелость вы каблуками втопчете в серость. Осень златая – сбор урожая, Сколько умею, сколько я знаю! Скольким готова с вами делиться!.. Шорохи, шепот, злобные лица… Слезы – дождями, зависть – туманом… Ягоды волчьи – спелым обманом… Солнце коварно: светит – не греет… Город иль чаща?.. Люди иль звери?.. Осень – итогом, местью, наградой? Яблоком спелым в час листопада! Гроздья хмельные, полные тыквы… Небо – как купол. Время молитвы. Клены, как свечи, – в огненных кронах. Боже великий, храм Твой огромен! Ты же нас создал, Боже, для счастья!.. Благословенна святость причастья!.. …Дворник сметает пурпур и злато. Вспыхнут – и дымом канут куда-то… Ольга Полевина

Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось… Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось! І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! Минають фронди і жіронди, минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине. Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня. Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності зникань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам! В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

Тікаймо за межі, за зламане коло. Щоб смерть і життя не стали на пік однобокого зламу, одноденного слова. Тікаймо, допоки нас всесвіт прирік. Допоки ти сяєш, допоки ти пишеш. Тікаймо за межі життя і письма. Допоки мене не поглинула тиша, Бо далі тікати будеш сама… Артем Луценко