Таємниця/літературна сторінка "Степу " "Стежина" 131/

  



Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову  літературну сторінку  "Степу "


Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного

Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна

Текст підготував: Олександр Архангельський


Олександр Архангельський. Ніна Даниленко. Ольга Полевіна


Таємниця


Для багатьох це слово огорнуте звабливим ореолом інтриги, а в моїй голові «таємниця» завжди існувала тільки в одному образі: «банківська». І викликала вона неперехідне й жалюче, ніби кропива, роздратування: ну от якого біса її порушують, коли за законом нібито мають приховувати від сторонніх вух?

Це я до того, що всі дівчатка-спеціалістки в однакових жилетках сидять за майже невагомими, ніби з паперу склеєними столиками, так щільно, що коли ти обережно вмощуєшся на їхній мінімалістичний стільчик, то тільки й пильнуєш, щоб не впертися своїми лопатками в спину іншої спеціалістки чи не засадити ліктем у плече сусіднього клієнта. Я розумів, що банки заощаджують на оренді, але категорично не бажав, щоб увесь зал чув, з яких причин я несвоєчасними виплатами псую свою кредитну історію.

Зіщулившись в навдивовиж просторому на тлі інших вутлих меблів кріслі, я прикидав, як сформулювати запитання до фахівчині так, аби його не зрозуміли стронні – тільки вона. Від перебирання версій мені аж шию заломило, потім і стрельнуло в потилицю та бухнуло й десь аж у живіт.

Мій погляд, блукаючи залом, виокремив предмет, який і не становив жодної загрози ні для кого, і тригернув лише мене. Це був кед на чийсь нозі, що стичала з-за колони. Там теж в очікуванні своєї черги сиділи відвідувачі.

Таке саме взуття було на Каріні під час нашої останньої зустрічі... тобто при прощання. На ній кеди були білі, а цей бордовий – та все одно згадка була... не хотів би визнати що болісною, та воно ж так.

«Ростику, я зустріла хлопця, який мене цінує. Ти ж зі мною просто проводив час для розваги, тож я сподіваюся, що ти за мною не плакатимеш. Бо знайти нову дівчину для лінивого сексу після шашликів – не проблема».

Навіть якщо ти не закоханий у дівчину й тільки користуєшся нею, така заява, ще й зухвалим тоном, – це конкретний факап.

Я намагався не дивитися на ту ногу, та вона ніби зумисне витягнулася підлогою аж до коліна. На ній грубий ланцюжок, нерозбірливе тату й джинсовий край бриджів. Литка хоч і тонка, але м’язиста. Мабуть, то хлопець – і це автоматично відсувало згадки про Каріну.

Спогади воскресли, коли в процесі занудного спілкування зі спеціалісткою я нагнувся за своєю впущеною текою з документами й витяг її майже з-під уже двох розцяцькованих аплікаціями кедів. Це був ніякий не хлопець, а жінка віку моєї мами. У червоній футболці, із гнучкими руками і з високо завязаним рудуватим хвостом. Не вистачало стрічки на чолі, щоб бути схожою на відставну тенісистку.

«Тенісистка» пошепотілася про свої фінансові справи всього кілька хвилин і зникла.

Не назовсім.

Вийшов з банку – а вона на лавці біля фонтану. ЇЇ пальці неквапно ковзали дисплеєм телефона й зупинили свій рух, щойно я попрямував у її бік – то був найкоротший шлях до мого дому. Пірнув у затінок скверика, ковтнув біля кіоску квасу, відповів на два дзвінки, зупинився на перехресті – і мій боковий зір завважив поруч той же колір, яким на той момент сяяв і світлофор.

Вона.

Заскочив у хлібну крамничку, накидав у кошик чого попало й застиг на виході. Оперта на дерево знайома віднедавна постать перебирала ремінець сумочки й дивилася ніби повз мене.

Я пішов не озираючись і був уже переконаний, що «тенісистка» крокує слідом. Коли людина опиняється поблизу тебе тричі, це вже не збіг. Це переслідування.

Боятися якоїсь тітки мені не випадало. Це могла бути... Чув, що таких жінок називають пумами. Багаті нероби, що з нудьги ловлять собі в бойфренди чи короткочасні партнери молодих хлопців. Мені такі траплялися. Не скажу, що продовження знайомства з ними були неприємними. Однак ті поводилися зовсім інакше, мали товарніший вигляд і робили свою справу не на вулиці.

А ця он (і коли встигла?) уже стирчить біля мого під'їзду. Якби була в іншому взутті, це мене не так плющило б.

«На ось тобі круасан, якщо голодна і боїшся сама попрости!» – ось що збирався їй кинути і вже намацав пухке тіло випічки в торбі, коли вона пішла мені назустріч:

– Добрий день. Вибачте, що турбую. Я сиділа он там і чекала когось із мешканців цього будинку, але ніхто не зайшов і не вийшов, окрім вас. Я хотіла підійти одразу, та втратила вас із поля зору. Потім знайшла в банку, але це не те місце, де зручно заводити розмови з незнайомцями. Я йшла за вами, щоб переконатися, що ви в цьому будинку не гість, а, певно, живете тут, адже так?

– Угу, – промирив я, хоч і не хотів відповідати.

– Будинок невеликий, квартир, мабуть, із п'ятнадцять, тож ви можете бути знайомі з усіма чи деякими мешканцями. Тому дозвольте спитати, чи тут живе...

Вона назвала прізвище, ім'я та по-батькові.

Мої.

Із виразу її обличчя було видно, що вона, скоріше за все, не знає, що це я.

А я міг заприсягтися хоч на томі «Гаррі Потера», що теж до сьогодні ніколи її не бачив.

Чи таки бачив?..

Якщо так, то дуже давно, тож не дивно, що із пам’яті стерлися ті події…

Я стояв і дивився на цю жінку. І почувався, мов привезений. Що відповісти? Що це я, чи відхреститися від самого себе?

Логічніше, визначитися як той, кого шукає ця жінка. Але тоді можна наразитися на можливі неприємності, бо чекати чогось хорошого від незнайомки не доводилося – надто настирливою вона була.

Відмовчатися, мовляв, я не я? Та вона, рано чи пізно, усе одно довідається – у її рішучості я не сумнівався. Тоді, утрачаючи своє обличчя, доведеться якось викручуватися.

То ж як учинити?..

Знаючи свою природну невпевненість, я й цього разу піддався відчуттям. А вони підказували: зроби, як карта ляже.

З дитинства я так і робив. Заплющивши очі, намагався поцілити витягнутими пальцями один в один. Торкнувся – так, мимо – ні. Частіше випадало – мимо. Я ловив себе на думці, що підспудно сам розводив пальці, аби не йти прямо, а більше – манівцями. Тож швидко загадав: якщо позаду мене парне число дерев, кажу «так», якщо непарне…

Озирнувшись, краєм ока побачив, що дерев було… аж одне!

Я, якомога невинніше чи не вперше глянув упритул на жінку й промовив:

– Я такого не знаю. – І тут же швидко додав: – Я живу тут віднедавна, тож усіх можу й не знати. Перепрошую…

Чи то пауза занадто затягнулася, чи то моя поведінка було досить невпевненою, чи то відповідь прозвучала нещиро, жінка, видно по всьому, мені не надто повірила.

– Як так? У мене точні відомості, що саме тут мешкає той, кого я розшукую.

«Щось тут не так, майнула думка. – Вона шукає саме мене, а те, що питає – тупа відмазка».

Мене аж у піт кинуло.

Що потрібно цій незнайомці? Чим я перед нею завинив. Чи не перед нею? Тоді перед ким?..

Я стояв, потупивши очі. Пауза знову затягувалася. Треба було щось робити. І я мовчки повернувся й пішов до під’їзду.

Старався стишити ходу, іти якомога вільніше, та нічого з того не виходило. Тож, мов дерев’яний, я добрів до дверей і, мимохідь обернувшись, побачив, що жінка стояла там же й уважно вдивлялася в мене, немов хотіла запам’ятати кожен мій рух.

Піднявшись на другий поверх, крізь вікно на площадці я помітив, що вона не рушила з місця, – мабуть, чекала, коли промайне моя постать і на якому поверсі рипнуть двері.

Я піднявся на поверх вище, а потім обережно, мов крадій, ковзнув до своїх дверей. Добре, що вони не риплять.

Опинившись вдома, я перевів подих. От халепа! Звідки вона взялася, ця «тенісистка»? Навіщо саме я їй потрібен?

Не роздягаючись і не роззуваючись, ліг на ліжко й застиг у позі Штірліца, коли той камері обмірковув, як обхитрити Мюллера.

Спочатку розслабитися, зібрати себе до купи. Проаналізувати, навіщо я здався цій жінці. Треба вибудувати логічну відмазку, коли правда таки спливе. А що саме так станеться, жодних сумнівів.

Трохи заспокоївшись, я почав перебирати події, починаючи з найсвіжіших.

Робота. Ні, там рутина, і я нікому нічого не завинив. Навпаки, начальство нібито задоволене моєю старанністю. І це дійсно так, бо є намітки, що мене просуватимуть по службі.

Дружини не маю – не встиг обзавестися. Та й перспектив поки що не видно.

Залишаються дівчата й жінки, з якими я був у певних стосунках. Але й тут нібито все гаразд. Ніхто не завагітнів, а коли розходилися, то полюбовно. Востаннє – із Каріною.

Хто був ініціатором розриву? Частіше – я. Бо боявся серйозних стосунків. Коли справа заходила досить далеко, і на горизонті починала маячити тінь весілля, я, зазвичай, робив фінт. Мовляв, ще молодий для сімейного життя, ще не нагулявся. Та й який з мене чоловік? Живу з матір’ю у двокімнатній хрущовці, зарплата – ні собі, ні людям. Ще й кредит висить. Правда, брав його не для себе: треба було оплатити лікування матусі, яке затягнулося не на один рік. От і зараз вона в санаторії, а я бігаю в банк, аби якось відтягнути чергову виплату.

Армія? Там нібито все було гаразд. Ні я – нікому, ні мені – ніхто. Відтягнув лямку. До АТО не потрапив, на понадстрокову не залишився, дембель відгуляв – і на роботу.

Що може ще бути? Треба копнути глибше. Куди, на який рівень?

І нібито самі по собі спливли спогади зі шкільного життя…

Одного разу – я тоді вчився у сьомому класі – директор викликав мене до себе в кабінет.

«Сідай, Ростиславе», – директор указав на стілець і пильно подивився на мене.

Він завжди так робив, коли викликав до себе. Ніколи не заставляв стояти учнів. Тоді я не надто розумів, чому. Лише згодом. згадуючи ті роки, до мене дійшло: так він наближав до себе підопічних, не старався показати зверхність. Душевний був наш директор! Якщо живий, здоров’я йому, якщо помер, то світла пам’ять.

Я спіймав себе на думці, що рідко згадую його, а він на це не заслуговує.

«Тобі про щось говорить ім’я Солодовникова Світлана? – спитав директор.

«Ні», – упевнено промовив я у відповідь. І це було правдою.

«Добре. Тоді йди на урок».

«А хто це, що, вона питає про мене?».

«Та так… Забудь. Іди вже…»., – із напускною строгістю промовив директор…

І чого цей спомин прийшов саме зараз?..

Я заплющив очі. Треба зануритися у півсвідоме, пошукати на дні відповіді… якщо вони існують…

…З дитинства не любив старих жінок. Боявся їх. Чоловіків – ні, а от жінок… Мати якось, лаючи мене, промовила:

– Будеш далеко від дому бігати – цигани вкрадуть.

Мені тоді було рочків п’ять, ми забігли у чужий двір, і мати довго мене шукала. І я уявив собі: чужа патлата стара жінка бере мене за руку і веде за собою. Циганку я вже бачив на базарі і злякався її погляду.

– А навіщо їм чужі діти? – ледве не плачучи, спитав матір. Вона не одразу відповіла.

– Ну… вони їх б’ють і змушують працювати… тягати великі відра з водою… не кормлять… змушують красти…

Я похолонув: нещодавно вона розповідала мені про бідну Козетту, яку зла тітка била й посилала вночі через ліс за водою. Мене це вразило, і тому легко було уявити себе в полоні в циган…

Через якісь час я зрозумів, що мати лякала навмисно, щоб я нікуди з двору не збігав, і ніякім циганам я нафіг не потрібний.

З друзями ми мандрували досить далеко – і на ставок, і на пустир за гаражами, де ловили ящірок, запалювали багаттячка з хмизу, щоб підсмалити окраєць хліба над вогником.

Але одного разу вночі проходив повз батьківську спальню й почув, як мати проказала у відчаї:

– А якщо вона захоче його забрати?..

Я зупинився, затаїв дихання й майже забув, що поспішав до вбиральні.

– Заспокойся. Це неможливо…

Я тихенько прокрався до себе. Страхи про циганів знов підступили. Що може подумати малий, почувши таке?..

Потім здогадався, що мова йшла не про мене. Скоріше не здогадався, а запевнив себе.

Це сталося напередодні мого шостого дня народження – це я точно пам’ятав.

Потім забулося. Але на все життя збереглося дивне занепокоєння, коли доводилося спілкуватися з чужими старими жінками. Тому й рахував дерева, перш ніж відповісти цій, у кедах.

Я обережно розсунув жалюзі. Моя переслідувачка вмостилася на автомобільній шині, що колись слугувала за клумбу, і дивилася на мій під’їзд. Роздратування розлилося моїм організмом й вибухнуло гейзером пекучого здогаду: ну, звісно ж, чекає, поки хтось зайде в наш будинок чи випреться з нього, і я зможу побачити, кого вона розпитуватиме про мене. І я, олень, не поцікавився, навіщо їй... я сам.

У полі мого зору з’явилася тітка Надька. Живе якраз під нами. Знає мене змалечку. А ще більше їй відомо про всіх інших за межами нашого дому, міста й країни, і вона охоче ділиться своїми знаннями з усім світом.

Судячи з порожніх сумок в обох руках, тітка Надька вибралася за провіантом. Вона перла прямим курсом на «тенісистку»... Та підвелася. Зробила крок уперед... Вони порівнялися... І кожна пішла своєю дорогою. Шляхи їхні розійшлися врізнобіч.

Що таке? У мене гупає в грудях і пітніють долоні, схоже, що скоро ще й пальці затремтять. Я реально злякався, але чого?..

Відчинив холодильник, сьорбнув пива з пляшки й передумав наливати в кухоль. Зараз потрібна ясна голова й спокійний аналіз останніх подій.

Я знову приліг і повернувся до недавніх спогадів. Це не було пробудженням давнього страху щодо старих жінок. Дітям здаються старими й двадцятирічні, якщо ті товсті. Ця була доросла, але старою я б її не спішив назвати. Один молодий плейбой із якогось фільму бовкнув про зрілу бабу: «З огляду на її роки я її в ліжко не запросив би, а якби сама залізла, то не прогнав би». Ця саме така.

Далі. Ота тривога моїх родаків, чи не забере хтось якогось невідомого «його»? Не мене ж, бо не забрали й не намагалися. Про циган – то взагалі несерйозно. Якщо знову про кіно, то в плаксивих серіалах так полохаються прийомні батьки, коли на горизонті виникає біологічна мама їхньої дитини. Ну, це абсурд. Я не схожий на батьків, зате мій фейс – це на 90 відсотків батьків брат, а хода, інтонації голосу та посмикування лівим плечем – на ті ж 90 відсотків, як у баби по матері.

Я аж розреготався, коли уявив оцю в червоних кедах моєю реальною матір’ю.

Тут щось інше. Батька не спитаєш, бо пам’ятник нічого не відповість. А от із матір’ю після довгих уточнень, як вона почувається, які процедури приймає, чи завела нові знайомства й що було вчора на вечерю, я таки вийшов на потрібну тему:

– Ма, я ось тут перебирав старі фото, знайшов себе ще дошкільником і чогось пригадав, як ви з батьком боялися, щоб хтось у нас когось не забрав... Якась «вона»...

– А, та не якась, а справжня бізнесучка. І не когось вона хотіла забрати, а щось. Ти ж знаєш, що в тата був талант влазити в афери, од яких лише збитки. От одна заборгувала йому велику суму грошей і не віддавала. То йому ніби як гарантію повернення боргу вдалося видерти в неї джип. Орендував гараж, замкнув машину там і дуже боявся, щоб її люди не вистежили та не забрали ту тачку. Закінчилося, сину, усе це погано. Вона теж уже на цвинтарі, хоч і не через це.

– А її не Солодовникова прізвище? Наче я в шкільні роки його чув...

– Та ні! Свєтка Солодовникова жила на краю наших дач, пам’ятаєш жовтий замок на три поверхи? ЇЇ чоловіка в тюрму запакували, а вона після того стала... трохи того... Зовні непомітно... Ми про це аж потім дізналися... Їй здавалося, що до неї хтось у хату залазить та викрадає цінні речі. І підозрювала тільки дітей. Тихцем вивідувала, в яких школах наші дачні навчаються, і ходила скаржитися на них директорам. Хтось із них і помітив, що в неї голова не на місці, знайшли її родичів, і ті зачинили Свєтку в дурку. Ніхто в неї нічого не крав.

Я тоді про ту розмову з директором одразу забув, а він, бач, і не сказав моїм батькам, що й мене підозрюють у крадіжках. Мудрий чоловік був...

– Ма, а що з тієї Свєткою потім було?

– Полежала в психушці, а коли чоловіка випустили, вони перебралися десь у хрущовку, там і живуть. Бачила її місяців зо два тому. Ширша, ніж довша. Як м’ячик, тільки з костуром. Упала, каже, в ожеледицю, тепер довго кульгатиме.

Отже й це не вона. А «вона» чого не пошукала мене в соцмережах? Не такий я там уже й активний, проте фото мої знайти можна, упізнати мене по них легко. Бірчак Ростислав Геннадійович в Інтернеті єдиний, повних тезок я не виявив. А мені що заважало сфотографувати її з вікна, збільшити знімок і закинути його в Google Lens, хай шукає? Зразу не додумався, бо розгубився. То, може, і вона так само?..

...Я не викидав зі телефону номер Каріни, як не викидав нікого іншого, навіть якщо контакти припинялися. А раптом треба буде відновити? Або хтось і сам виникне із забуття, відсутності й мовчання, і я не дам відбій як незнайомцю. А може, ще й зрадію.

Повідомленню Каріни я не зрадів...

«Ростиславе, я пишу для інформації і прошу нічого не розпитувати, скажу все, що знаю, зараз. Минулого четверга біля мого дому мене перепинила незнайома жінка. Років 45-50, обличчя ніяке, плаття теж ніяке й закоротке для її віку. Вона попросила сказати, де можна знайти тебе. Я спитала, чому вона звернулася саме до мене. Відповіла, що раніше не раз бачила тут тебе зі мною. Я сказала. що без твого дозволу не буду давати жодних відомостей про тебе, а добувати цього дозволу не буду, бо ми з тобою не спілкуємося. Вона подякувала, вибачилася й пішла. Я глянула їй услід, і мені з її ходи та рухів здалося, що вона, можливо, тренер з фітнесу. Це все».

Минулого четверга... А мені на хвіст тепер уже «тренерка» впала двома днями пізніше...

Тренерка – то й тренерка.

Інтуїція Каріни мені відома. Я навіть відчув задоволення, що ми з нею мислимо в одному руслі і навіть трохи пожалкував, що з нею розлучився. Та, мабуть, не зовсім.

Мене осінило: а чому б не залучити Каріну до цих справ? А дійсно, чому б? Вона вже спілкувалася з тренеркою, то нічого надзвичайного не станеться, якщо продовжить знайомство, аби щось вивідати.

Сказано – зроблено.

Я набрав текст у телефоні: «Карино, потрібна твоя допомога, аби розкрутити тренерку»

Вона зразу відповіла:

«Добре. Де її знайти?»

«З пів години тому вона крутилася біля мого дому».

«Рушаю на пошуки. Чекай на новини», – замиготіло на екрані.

От жінки! Їх кидаєш, поводишся з ними, як з річчю, а вони схильні до прощення!

Мене дещо попустило: я не один! Мені є на кого покластися!

Від усвідомлення цієї істини у мене дещо розпустило під грудьми. Утім, Каріна – непогана дівчина. То я не такий. Отже, є шанс і привід, аби поновити стосунки з нею.

Пройшло майже пів години, коли телефон завібрував і залився мелодією. «Maybe I Maybe You» виспівували Scorpions.

Каріна.

Я прожогом схопив телефон.

– З тобою хочуть говорити. Ти не проти? – почулося зі слухавки.

Я відчув, що в мене перехопило горло.

– Алло! Та мене чуєш? Чому мовчиш?

Я нарешті вчавив із себе хрипке:

– Чую… Де й коли?

– У кафе біля Будинку культури. Приходь. Я теж там буду.

Коли я зайшов до кафе, то одразу побачив Каріну. Футболка з яскравим принтом привертала увагу, а я подумав, що вона навмисно наділа її, аби маякнути мені. Я, побачивши її, неочікувано для себе зрадів. Настільки, що не одразу перевів погляд на жінку поряд.

– Привіт! – сказала вона, тільки-но я підійшов. – Дякую, що не відмовився. Є розмова.

Я сів. Ми переглянулися з Каріною. Обоє з тривогою чекали. Жінка відчула це й посміхнулася.

– Розслабтеся, друзі. У мене для Ростислава є інформація. І добре, що ви разом це почуєте… Якби не Каріна, я б вас не знайшла. Слава фейсбуку й фото, які ви викладаєте.

– Я нічого не викладаю, – зауважив я.

– Саме тому я випадково знайшла тебе на сторінці Каріни. Ти не признався, коли я підійшла до тебе, тож довелося шукати через твою подружку.

– Тобто, Ви знали, що то я? А чому питали?

– Бо не була впевнена. Хотіла дізнатися, що ти за людина. Розмова до тебе непроста. Я – адвокат Сергія Павловича Нестеренка. Це ім’я тебе про щось говорить?

Я похитав головою.

– Сергій Павлович помер місяць тому й залишив заповіт. Увесь цей час я шукала тебе. Не перебивай, – зауважила вона, уловив мій несвідомий рух, – зараз усе розповім. Тобі дістається будинок у селі Райдужне – це недалеко від міста, – автомобіль і чимала сума, якою маєш розпорядитися згідно з обставинами. За умови, що ти станеш опікуном Олександра Сергійовича Нестеренка, його сина. Йому 16 років, він інвалід вже 5 років після аварії, і в нього нікого немає, окрім тебе.

Я сидів, роззявивши рота. Каріна теж нічого не розуміла.

– Чому я?..

– Бо він твій брат.

Мені перехопило подих. Що вона верзе?!

Жінка посміхнулася й сказала:

– Так, хлопче. Життя непередбачуване й складне… Сергій Павлович у юності зустрічався з гарною дівчиною, але дітей не захотів. Вони обидва були молодими й зухвалими. І та дівчина сказала, щоб у такому разі йшов геть, і дітей у нього, окрім цього, який мав народитися, більше не буде. І він – пішов… А потім на світ божий з’явився ти… А прокляття твоєї матері збулося наполовину: у Сергія згодом народилася дитина, яка потім стала інвалідом…

Ми з Каріною тільки дивилися одне на одного й не могли ані слова вимовити. Мені здалося, що це якісь розіграш, і зараз з’являться мої друзі, які найняли цю жінку, і з реготом обступлять нас…

– Не віриш? Поки нічого не відповідай. Спитай у матері. Вона одразу вийшла заміж за однокласника, який давно був до неї небайдужим. Так буває. Сергій Павлович на багато років втратив її з поля зору, і тільки коли з сином трапилося нещастя, відчув свою провину. Мати Сашка померла, коли йому було вісім рочків, а батько так і не одружився…

– Так і я не одружуся, якщо цю проблему звалять на мене… – прошепотів я.

– Тому я й запросила Каріну… як третейського суддю, – посміхнулася жінка. – Поїхали, я покажу будинок. Поки нічого не відповідай.

Ми сіли в таксі й поїхали. Через п’ятнадцять хвилин опинилися в мальовничому селі. І справді, недалеко від міста…

Будинок стояв на березі ставка, обнесений добротним парканом. На даху – сонячні панелі, біля будинку – свердловина. Молодий сад, великий город. У гаражі – легковик, мотоблок, майстерня.

Це з розумом облаштований дім, – посміхнулася жінка. – Тут є все необхідне для життя – енергія, вода, земля, транспорт. Ти працюєш онлайн, то тобі байдуже, де жити. Маючи транспорт, відстань не проблема… У будинку чотири кімнати, просторо. Формально все належить Сашкові, але він не може цим користуватися. І в тебе не буде з ним проблем: він не вийде з інтернату. У нього розум трирічного малюка. Але навідувати його треба. Контролювати, як за ним доглядають, із лікарями радитися, лікувати, одягати… Без опікуна неможливо. А кому ж залишити все це, – вона обвела рукою навколо, – невже чужій людині, яка про Сашка й не подбає?

У вітальні на столі лежали фотографії.

– Це він? – спитав я.

Сивочолий чоловік сумно дивився з фото. І щось знайоме було в цьому погляді…

Я вийшов у сад, постояв біля яблуні. Яблука червоним сяйвом пробивалися крізь листя. Як на малюнку.

Каріна підійшла й поклала мені руку на плече…

– Поїхали до Сашка, – сказала жінка. – Я визвала таксі. Нічого не кажи. Просто – поїхали.

Дорогою ми зупинилися біля магазину, купили апельсинів.

В інтернаті було тихо, чисто, як у лікарні. Ми зайшли до кімнати, і я зрозумів, чому жінка казала, що здогадалася, хто я, раніше, ніж почула моє ім’я. Хлопець, який сидів у інвалідному візку, був до смішного схожий на мене…

– Сонечко, як ти? – нахилившись до нього, спитала вона.

Хлопчина посміхнувся й потягся за апельсином.

Я дивився на нього, і мені здалося, що розглядую свою дитячу фотографію.

– Дядя? – посміхнувся хворий. Потім перевів погляд на Каріну й щасливо розсміявся:

– Мама!.. Ма…

Дівчина затремтіла й вибігла з кімнати.

Я вийшов за нею. Вона стояла біля вікна й плакала. Я обійняв її, і вона притулилася до мене. І це було так приємно й заспокійливо. І чому ми розійшлися? А чи розійшлися?..

Жінка підійшла до нас.

– Ходімо, машина вже їде.

Ми їхали мовчки. Каріна поклала голову мені на плече. Я відчував її тепло і боявся ворухнутися, щоб не зруйнувати це відчуття єдності. Мені хотілося так їхати, їхати і не розмовляти…

– Не відповідай нічого, – сказала жінка на прощання. – Ось моя візитка. Коли приймеш рішення – зателефонуй.

Я провів Каріну додому.

– Не переживай. Я з тобою, – тихо сказала вона.

Я мовчав. Я знав, що вона внутрішнім зором бачить те, що й я: тихий ставок, вечірній сонячний промінь, його відблиск на яблуках і дитяче беззахисне обличчя дорослого хлопчика, який дивно схожий на мене.

– Я подумаю, – сказав я, поцілував її – і пішов у ніч…


Популярні дописи з цього блогу

Болюче щеплення від заздрості ФОТО

Що доводить школярів до драми ФОТО