Чи бачать небеса котів"-це колективна
повість про російсько-українську війну.
Упорядниці-голова Кіровоградського/Кропивницького/
обласного літоб’єднання "Степ" ім. Віктора
Погрібного Ольга Полевіна і письменниця
з Дніпра Еліна Заржицька. Випустило книжку
тернопільське видавництво "Богдан".
Автори-з усієї України та з-за кордону.Третину розділів написали літератори
зі "Степу" Олександр Архангельський,
Ніна Даниленко, Максим Липкан, Тетяна
Микитась, Ольга Полевіна, Галина Суржок,
Олена Трибуцька, Наталія Фесенко, Надія
Чичкан, Людмила Юферова.
Війна триває...
Книжку читають...
І пишуть про неї.
Є книги, після яких треба мовчати. Треба просто посидіти, покласти долоню на обкладинку чи рідер і дати собі кілька хвилин, щоб зібратися докупи.
«Чи бачать небеса котів» - саме така. Я відкривав її без особливих очікувань, просто знаючи, що це книжка про війну, про людей, про дім. Але…
Але виявилося, що це значно більше. Це біль, пам’ять та любов, зібрані у 36 невеликих історій, кожна з яких, як прихована рана.
Я не міг уявити, наскільки глибокими та зворушливими будуть її сторінки.
Авторки майстерно переплітають історії людей і тварин, показуючи, як війна впливає на життя кожного. У книзі немає гучних слів, пафосу чи гасел.
Є тиша. Є людяність. Є правда.
Письменниці пишуть просто. Настільки просто, що часом здається, ніби чуєш живий голос. Він звучить поруч, на кухні, за чашкою чаю чи кави.
Але саме ця простота й розбиває. Вона не прикрашає, не драматизує, не тисне на сльозу. Вона просто показує життя людей, які одного ранку прокинулися - і все, що вони мали, зникло. Разом із домівкою, зникло і звичне «завтра».
Тандем письменниць не просто описує події. Він занурює читача у світ своїх героїв, дозволяючи відчути їхні страхи, мрії та втрати.
Мене особливо вразило те, як багато уваги авторки приділили деталям. Маленьким речам, які ми зазвичай навіть не помічаємо (запах у коридорі, улюблена чашка, кіт, що чекає на порозі).
Такі дрібниці раптом стають символами життя, якого більше немає.
Я ловив себе на тому, що перечитую деякі абзаци двічі, бо вони занадто точно влучають у серце.
Ця книга розбила мене. По-справжньому, без прикрас. Я не просто читав, я переживав. Кожну історію. Кожну квартиру. Кожну зупинену мрію.
А ще у книзі неймовірно відчутна любов до людей. Навіть коли йдеться про трагедію, в кожній історії є тепло.
Мені здалося, що це тому, що письменниці дають нам можливість побачити людину, а не «жертву». І це найцінніше.
«Чи бачать небеса котів» - книга, яка не викликає жалю. Вона викликає повагу. До тих, хто жив, мріяв, любив. У кожній історії є своє світло, навіть якщо воно тьмяне й ледь помітне.
Чи боляче читати? Так. Дуже. І, мабуть, саме так і має бути.
Чи варто читати? Безумовно. Бо це пам’ять, а вона теж форма любові.
Ця книга лишилася зі мною надовго. Вона з тих, що тихо торкаються й вже не відпускають. Найбільше вражає одне: наскільки крихке наше «завтра».
Коли я дочитав, я просто сидів мовчки. Дивився в одну точку й думав про людей, яких уже немає. І про тих, хто пам’ятає.
І про котів, які, можливо, й справді зараз гуляють небесами - вільні й спокійні.
І тепер я точно знаю, якщо небеса й бачать котів, то вони бачать і нас. І пам’ятають усе.
Максим Ботвінніков
